У меншій залі стояло вже семеро ліжок, розташованих біля пічки-буржуйки. Дівчатам поставили два ліжка біля вікна і спільне життя почалося з того, що Борис Микитчук наварив на залізній буржуйці кулішу для всіх. А потім
*) КУБУЧ — скорочено з російського. "Комитет улучшения быта учащихся". В роках 1922-3 прищепилася й так існувала весь час.
призначив чергування, яке суворо зобов'язувало всіх рівною мірою варити куліш, замітати і прибирати. До внутрішньої конституції введено було правило — гасити світло перед тим, як вкладатися спати, щоб кожне могло собі, не соромлячись чужої присутности, роздягатися.
Не минуло й кількох днів, як маєш, на тобі! Дівчатам мало було того, що прийняли з ласки їх. Одного прекрасного дня вони привели ще й третю.
Це Килина привела! І вона анітрохи не виявляла каяття.
— Комусь добре говорити, — багатозначно казала вона ні до кого, але ущіпливо, щоб, — може є незадоволені, — чули всі. — А що вона має робити, — як її вигнали з інтернату на Пушкинській?
— Чому ж то її вигнали? — обережно спитав Сміянець. — Може вона яка злодійка?
— Вона ненароком заснула...
— Ну, то що? — не розумів ніхто.
— Заснула в надзвичайно відповідальний, урочистий момент...
— На варті, чи що?
— Ні, в той час, як Танцюра читав свій черговий фейлетон...
— Ха-ха-ха! — гримнуло в малій залі архієрейського корпусу.
Танцюра, або Жовті чоботи, як називав його Тарас Сарґола, був чи не найбільша гроза університету. Чомусь усі студентські справи проходили через його руки. Він був у всіх студентських комісіях, — приймальній, стипендіяль-ній, кубучівській, — його жовті чоботи мелькали завжди в парі або з Натанзоншею, або з Мовшовіцем. Від нього залежало, чи студента викинуть з університету за буржуазний соціяльний стан, чи звільнять від оплати за навчання та ще й дадуть стипендію. До нього йшли заяви, що починалися: "В зв'язку із моїм скрутним матеріяльним станом, прошу..." і він був цар і бог у цій сфері. З його високої руки комплектувалися гуртожитки. Скільки панночок — "не-пачок" добивалися його прихильности, хоч він був бридкий, косоокий, скільки запрошень у день одержував він на різні вечірки! Його ласки й уваги пошукували всі ті, хто хотів зачепитися в університеті.
Крім цих політичних і громадських талантів, він мав ще один. Він писав коротенькі, з претенсіею на гумор, не то новелі, не то анекдоти, не то фейлетони. Але коли ніхто не міг із ним змагатися в кар'єрі, то в літературному щасті він мав сильних суперників, хоч би в університеті. Новелі Василька збирали на прилюдних вечорах Академії Наук силу-силенну людей, гуморески талановитого Головача, лідера УКП, викликали на укапістських вечірках бурхливі оплески одвідувачів, а Танцюру їли заздрощі й він у себе в університеті влаштовував свої вечірки, правда, часто з провалом. Ото тільки й успіху було, що в гуртожитках, там, де всі тремтіли від його косого погляду. І ясно, що та оригіналка, яка насмілилася заснути під час художнього читання чергового витвору Танцюриного генія — найне-щасніша і найгероїчніша людина в світі.
Були, правда, в нього й прихильники.
В архієрейському корпусі, видко, зібралися прихильники Василька, бо всім так же надзвичайно до серця припав героїчний вчинок вигнаної з гуртожитку дівчини! Чи ж можна досадити авторові чимось більше? І вона завдавала хропака саме тоді, як Танцюра читав?
— Де вона, та дівчина, хочемо подивитися на неї! — скричав Микитчук.
II.
Увійшла та сама винна. Всі з цікавістю обернулися, думали — увійде щось надзвичайно задьористе, відзіґорне, навратливе. Нічого подібного!
Маленька, наче не зовсім доросла дівчинка з наївними блакитними очима у біленькій блюзочці, з краваткою. Наче піонерка. Ще й спідничка з шлейками, щоб, бува, не згубилася.
Вона ніяково посміхнулася, не знаючи, що їй казати, як її зустрінуть.
— Та й йк же це ви? — зненацька вихопився високий Микитчук. — Як же це ви заснули, розкажіть, ради Бога?
— Отак, взяла й заснула, — ніяковіючи, вкидаючись у краску, відповіла дівчинка. — Я знаю?..
— А хоч цікаве щось читав?
— Ой, нудне-е!.. — по-дитячому протягнула дівчинка.
— І так таки й сказав, що за це вигнав? Покликав вас, чи як? —• допитували з усіх боків дівчинину.
— Ні, що ви! — озиралася дівчинка. — Сказали мені, що я — попівна, а гуртожиток тільки для незаможників.
— А ви справді попівна? — вихопилася Тамара і за це таємно дістала доброго щипака від Килини.
— Атож, мені було три роки, як мій папа вмер, я й не пам'ятаю його, — не дуже весело ствердила дівчинка.
— То ви, товаришко, якраз втрапили тепер на певне місце. — схвильовано скричав Микитчук, високий з довгим носом, на журавля схожий. Він коли говорив, — наче носом клював мак. Проте, мав артистичні манери й любив стати в позу, особливо, як розповідав якийсь анекдот.
— Тепер ви, товаришко, — артистичний жест рукою, — проживаєте згідно з вашим СОЦІАЛЬНИМ станом. Як вас звати?
— Неля Орел...
— Не турбуйтеся, Нелю Орелю, якось проживемо. Дрі-вець вистачить, рубати всім по черзі, а як спалимо, то почнемо ламати оці дрова на стелі...
Неля злякано стежила очима за жвавими рухами Микитчука і ще зляканіше підвела очі на чудову різьбу вгорі.
— А реглямент заведемо якнайсуворіший, — невмолимим голосом провадив далі Микитчук. — За чергою всім прибирати сальон, — елеґантний жест рукою, — мити підлогу і варити куліш. І щоб я не чув більш сквернословства! — зовсім грізно подивився Микитчук на хлопців.
— І аще рече, — замогильним голосом відповів Карло Моор. — І аще рече: гиллячку побачив у чужому оці, а в своєму колоди не бачить.
— Амінь! — не зморгнувши оком, відповів Микитчук. — А скажіть, товаришу, — пихато звернувся він раптом до Карла Моора. — Хто ваші батьки за соціяльним станом?
— Мій батько, — шахтар у Горлівці, — блиснувши рівним разком зубів, відповів Карло Моор.
— Та-ак... — протягнув Микитчук, вийняв блокнота й почав його нащось перегортати. — Стопроцентний і спадкоємний пролетарій. А чому в комсомол не йдете?
Борис Гротесково когось копіював, кого саме, не всі знали, проте всі щиро сміялися.
— Я — член комсомолу, — просто відповів Карло Моор.