Книги й "оказії" були тим отвором, куди він випускав своє невдоволення життям, а воно йшло за ним, з малих літ починаючи.
В таку ніч, із такою піснею на устах, виразно чується у всьому, що є в світі краще, досконаліше життя, ніж їхнє. А як нема, то мусить бути. Туга за ним розливається в цім молочнім сяйві.
Але вони його не бачили, не знають, яке воно могло б бути, а тимчасом, вже й вік їх минається. І може, як вони його вже не побачать, то хоч діти вийдуть на широкі шляхи справжнього життя? Нам, старим, уже з єрмарку, а їм ще тільки на єрмарок!
Меркурій уже давно пересердився в душі на Дарку, він не вмів бути довго сердитим. Еге-ге, якби То усе так до серця приймати, то вже давно не треба було б жити, ґиґнути ще змалечку!
X.
У мовчазних полях, налитих мібячним сяйвом, кожне з них думало свої думи й просило-заклинало до місяця. А все те зливалося в однаково значущі для всіх них слова пісні:
Щоб наша доля нас не цуралась, Щоб краще в світі жилося...
Кінець першої книги
ДОКІЯ ГУМЕННА
ДІТИ
ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ
РОМАН
У 4-ох КНИГАХ
ДРУГЕ ВИДАННЯ
КНИГА ДРУГА
2
БРАМИ МАЙБУТНЬОГО
1. У ВЕЛИКОМУ МІСТІ
І.
Над містом розкинула золоте павутиння пишна осінь.
Дзвінке сухе повітря розкочувало дитячі вигуки — еа! еа! — поміж густими лапатими каштанами. Жарке сонце не палило, а золотило й червонило лист у садах та парках. Зпоміж дерев на блискучих вулицях визирали вітрини, туго набиті усяким приманливим крамом. Ґронами звисав кримський виноград над барилами сибірського масла, рожеві шинки й гігантські жовті сири змагалися з пірамідами вин. Недалеко на розі стояв обвішаний лахміттям, з роздзявленою тупою пикою, волоцюга, — не то від недоїдання, не то від об'їдання, — і кричав:
— Я голоден! Я голоден! Я хочу їсти!
Юрба цікавих завжди стояла біля нього.
В місті панувала ситість, волоцюзі здавали багато ласих шматків, але він, не перестаючи, кричав. Безпритульний устиг вирости з часів громадянської війни й тепер, за часів непу, він із свого нещастя зробив професію.
Ще де-не-де мелькали злиденні мішкові одяги часів громадянської війни — все частіше заливали вулиці вишукані убори і широкі дамські стегна. Після голодних років інші ростуть вширшки і дві-три таких постаті накладають печать на всю вулицю, створюють враження, наче вся вулиця розтовстіла.
Місто відживало, чистилося, чепурилося, залатувало сліди воєн. Руїни в цім відродженні нікого не вражали, на них дивилися може, як на недобудови, чи на перешкоди, на майбутні пляци, сквери, майбутні майданчики дитячих ігор...
. Тротуаром широкої вулиці, залитої зеленню, ішло двоє дівчат. Одна з них нічим не привертала уваги зразу, вся увага переносилася на другу, — струнку, ставну дівчину з продовгастими ЗЄЛЄНИІУШ очима, правильним профілем і гарним хвилястим каштановим волоссям. Втім, при другому погляді ці кучерики, кокетливо спущені на чоло, здавалися дещо старомодними. А втім, при третьому, — їй були вони до лиця.
Таких, як перша, багато з'явилося на світі останніми часами. Це була червонощока, широченька, з широкою кісткою, великими ступнями й руками, з рівним, нехви-лястим волоссям, обстриженим "під макітру" й зачесаним догори, без усякого натяку на кокетство.
Обоє вони несли на плечах плетені лозові корзинки.
Дійшовши до якогось скверика, широченька сперла корзину об залізне пруття огорожі й сказала:
— Спочиньмо, Тамаро!
Друга дівчина також сперлася об огорожу і подивилася з легкою усмішкою на першу.
— А може вернемося назад? Щось мені...
Перша задивилася на пам'ятника, що стояв напроти них, і мов не чула.
— Килино!
— Я чую... Як хоч — вертайся! Я до тієї божевільні не хочу більш.
— Але ж ти кажеш... Як же це ми будемо в одній кімнаті з хлопцями?..
— То вертайся в той цвілий, чорний підвал. Нехай до тебе заскочить із сокирою й піною біля рота хазяйчин деґенерат... а я вже буду із хлопцями...
.Тамара мовчала.
Справді, наче з якого кошмарного сну вирвалися. Та атмосфера пригноблива, що творило її вогке підземелля, сусідство хазяйчиного дегенеративного сина... Хай би він там собі тіпався, падав у піні на землю в себе в кімнаті, — але він ще заскакував до них у кімнату із сокирою й ганявся за ними... Оті втечі від нього через вікно... Т'адже на світі так гарно, такий рай, — невже вертатися'назад?
— Ну, а куди інше?
— Е, нічого, — сама себе заспокоїла Тамара. — Ти ж кажеш, що хлопці все свої.
— Такі, як і ми, студенти... Е, ходімо! Як щось буде не так, то ще кудись утічем. Я вже там вікна помила... Там хоч тепло буде. А як торік ми зимували в нетопленій кімнаті...
— Та дивилися на ці шинки в вітринах...
— Я оце думаю, — не могла забути Килина, — як ми там могли жити?
Студентки не дуже поспішали. Вони розмовляли, згадували тяжкий минулий рік, розглядалися. Почували себе на межі між минулим і прийдешнім.
— Ти їх знаєш, цих хлопців?
— Знаю тільки Карла Моора й Тараса Сарґолу. Але всі вони торік були з нами на основному курсі.
II.
На основному курсі університету торік була така безліч студентів, що не диво було всіх не знати. Найбільша авди-торія університету не вміщала ніколи всіх, а в тій авдиторії людина губилася, з одного кінця до другого не видко було обличчя.
Це був різношерстий народ — переважали свитки, кожушки, шинелі, чумарки, папахи, кубанки, сиві смушки, "будьонівки". Здавалося, що по університетських коридорах ходять ватаги учасників громадянської війни, тільки поздіймали з себе нагани й обрізи, кулеметні стрічки й криві шаблюки. Між цим сірим і водночас барвистим народом губилися чистенькі, виніжнені, вузькогруді, обм'яклі інтелігентські постаті "під краваткою" "маминих синків", вишукані панночки — "непманки", як їх називали, чепурненькі й скромні вчителівни. В такому масовому зборищі важко було навіть усіх засвоїти. Кожне, що прийшло вчитися, мало собі невеличку компанію, "по своєму образу і подобію".
Серафим Кармаліта серед цієї незвичайної мішанини сіряків, уламків громадянської війни і новочасної вишука-ности різко виділявся своїм довгим аж по шию волоссям, своїм кумедним кожухом, зшитим із латок жовтої й чорної шкіри і нічим непокритим. Крім того, був цей кожух у кількох місцях роздертий. Чисто вийшов бандит із лісу, дивишся зразу, — де його обрізан?