Та й удома, з жінкою та дітьми, він поводився аж занадто аристократично. Спав до полудня, йому варилася окрема добірна їжа, сам він нічого не робив, а дозвілля своє присвячував читанню святого письма та монархічної газетки "Южная копейка". Звідтіля він і почерпував свої премудрості.
Тільки велике бажання пожартувати спонукало Мерку-рієву компанію витягнути з ліжка о сьомій годині для піятики богомільника.
— Та хоч скажіть, люди добрі, з якої це причини ви загуляли? Чи сьогодні яке свято, чи чиї іменини? — оторопіло питався Автоном Кіндратович.
— Як, — чого? — напустилися на нього всі, мов круки. — Меркурій ногу зламав, як їхав до млина, — раз!
— Ха-ха-ха!
— Хо-хо-хо!
— А дпуге, знов: сьогодні свято святого неробітник.а!..
— Та й не сором, вам, Автономз Кіндратовичу, забувати? Ви ж таки на цих церковних святах зуби з'їли, — натякнула Дарка.
— А трете, — урочисто підвівся Меркурій. — Будемо вам, Автономе Кіндратовичу, колодку чшляти!
І не зоглядівзя Автоном Кіндратович, як на грудях у нього вже красувалася стрічка...
— Е... Справді, я й не туди... Та сьогодні ж перший день масляної!
Автоном Кіндратович був переможений, збитий з пан-телику. Він хотів щось сказати про апокаліптичне число шістсот шістдесять шість, про грядущого антихриста й кінець світу через гріхи наші, — а тут уже нічого не скажеш. На масляну мають право всі, — питущі й непитущі, — веселитися, дуріти, на головах ходити.
Не мав він права відмовитися й від чарки, до якої так наполегливо його припрошували. Хоч він і непитущий був.
— В святому писанії ніде не сказано, що пити гріх, — напосідався Меркурій. — Тільки й нашого...
— Пиймо, кумцю, пиймо тут, На тім світі не дадуть...
заспівав Антін Рогізняк.
— Хоч дадуть, хоч не дадуть, Та випиймо, кумцю, тут...
підхопив Семен Медовий, випив і вихлюпнув решту з своєї чарки на стелю.
— Грішникам дадуть смоли пити, — суворо й повчально каже все ж таки Автоном Кіндратович.
— Ви вже своє одмолили, — переконує Меркурій. — А горілка хіба ж то гріх? З чого вона? З хліба святого! А вино лікарі кажуть хворим давати...
І як не поверни, то виходило, що треба Автономові Кіндратовичу випити. Ну, хоч вина!
Вина в Меркурія Сарґоли тепер було та й було. Він уже давно покінчив із простацьким, мужицьким шинком. В теперішньому склепі під загадковою, але панською назвою "Рейнсковой погреб" він продавав усякі портвейни, хереси, мадери, малаги, токаї й наливки. В льоху стояло завжди по кільканадцять бочок усякого вина.
Меркурія непереможно тягло до панів і він, хоч із меншим зиском, але більшою приємністю перешикував свій крам на делікатніший і мэнш клопітливий. Купив, та й забирайся під три чорти! У всякім разі, родичів, друзів не поменшало, а чогось тільки побільшало. Ніхто з хуторян не забував заглянути до Меркурія, як був у Дрижиполі. Не Слухаї, то Рогізняки, не Передерії, то Олевські...
Виявляється, Автоном Кіндратович знає смак у винах І з вином у святому писанії справа стояла трохи легше. Вже з ним можна було й розговоритися.
IV.
Андрій, що вдався ще більшим збитошником за Меркурія, раптом глибокодумно запитав:
— А от, Автономе Кіндратовичу, як то воно так, що вчені люди кажуть — Бога нема? Я ж думаю, що як вчені, то повинні знати?
— То — слуги антихристові! — безапеляційно, ^е задумуючись відповів Автоном Кіндратович.
— Ну, а як же то воно так, що Бог один і в трьох лицях? Я ж думаю, що Бог то* не то що Діва Марія млинці пече, а святий Петро снопи молотить, а є воно щось таке над нами? Ну, а де ж ми взялися, як Бога нема?
На Андрія напала філософічна кортячка.
— Е, ніхто ще не довів, що Бог є, але й ніхто не довів, що його нема, — а ми будем пити, і Бога хвалити
І за вас, і за нас, І за неньку стареньку, Що навчила нас Горілочку пити Помаленьку... — перевернув на жарт Меркурій.
— Ну, як собі хочете, — каже Антін Рогізняк, ще й досі чогось називаний "Аршин з шапкою", хоч уже був нівроку старший чоловік. — Я не знаю, чи Бога нема, але що є нечиста сила на світі, то це присягаюся.
— А хіба ти її бачив? — запитав Семен Медовий.
— Не тільки бачив, а й на своїх оцих плечах носив!
— Еге? — дивується навіть Дарка, що, ,як правило, завжди мовчить.
— Єйбо, присьєйбо, хрест святий, щоб я так не встав з цього місця! — перехрестився Антін. — Було мені тоді років з вісімнадцять, як от Андрієві зараз. Прийщлося відьму на плечах попоносити.
— От, яка то штука на світі буває... — недовірливо сміється Меркурій.
— Ну, не брешу ж вам! Іду раз уночі додому, а відьма мені скік на плечі й цілу ніч мусив її носити...
— А яка та відьма була, з хвостом? — питає Меркурій.
— Здається, в мене хвоста нема? — оглядається він позад себе.
— О! То це, ніби, як? — оторопів Антін.
— А їйбо, я тільки з гони тоді їхав на тобі... Нарешті, всі вже починають щось торопати. Сміх усіх
розбирає. Антін стукає по столі кулаком із запізненим жалем.
— Ну, щоб знав же тоді... дав би тобі тоді лупня!
— То чого, може зараз поборемося?
Автоном Кіндратович регочеться найбільш за всіх. Не він один тут у дурнях!
— Ну, нічому не дивуюся, — все ще не може отямитися Антін, — але дивуюся, що ти двадцять років мовчав. І чого ви, Даріє Пилипівно, пішли за нього? — раптом питає в Дарки. — Ледащо, бовдур, обіясник, оббийбока! Знов скрипочка? Все книжочку йому дай! Якби ще божествена, а то — тьху!.. Чом за мене не пішли?..
— Я сама не знаю! Ні за кого не хотіла, то й за вас не пішла, — трохи сумно каже Дарка. Вона й досі не навчилася хитрувати.
— Ну, а ти скажи, — зводив давні рахунки й Меркурій.
— А нащо тобі був той віз, що ти в Пере деріїв украв і сховав у нашому ожереді?
— Та то ж ти вкрав, а не я — аж у поли вдарив руками Антін.
— Ну, а нащо він був нам?
В тім то й річ, що обоє не знають.
— О, тьотя Христя йде! — скричав у цей час Федько і побіг до дверей.
— Тьотя Христя йде! Тьотя Христя йде! — заплескала в долоні Галя.
V.
В сінях уже справді щось гупало чобітьми. Відчинилися двері. Показалися великі заболочені шкарбани, широке неоковирне обличчя, закутане в якусь дрантиву чорну хустку, і очі. Ті очі лагідні, веселі, саме розтоплене добро, заставляли не помічати ні шкарбанів, ні дрантивої хустини.