І кого вона не обдурить, крім неї, Дарки?
V.
Хоч шумливо й гульливо проходило життя, широкою рікою лилося вино й горілка, хоч мала дітей, заради яких терпіла багато — чуже й немиле було Дарці це метушливе життя серед піятики, п'яних пісень і бійок у шинку.
Вона сумувала за тихим хутором у степу, за чистим Духовним повітрям, не отруєним жадобою й зиском. Вона покланялася вітрові й сонцеві, любила дух землі, шелепотіння дерев і ріст зела. Хотів був Меркурій віддати ко-6* мусь із родичів город з половини, щоб восени одержати готову городину й не морочитися, — Дарка не дала. Це її єдиний відпочинок і втіха в житті. Вийти зранку на город і, забувши про все немиле, сапати щось і слухати шелест зеленого дерева над головою.
А що ж? Зранку до вечора дивитися на калюжу перед хатою, що ніколи не висихає? В найбільшу сушу, — коні по черево в болоті.
Що зробити із серцем? Вже на перегній для дітей пішло життя, а серце ще чогось хоче. Незаймана ще царина порожніла в серці' і хоч проходив ніби нормально цикль життя, вона збставалася незаповненою. Кожне знаходить собі щось у житті, чимось запалюється, кипить пристрастю. А вона? КоЛись один чоловік відкрив їй глибину її при-страстів, аж вона сама вжахнулася своєї безодні.
Хатня тупанина, що йшла за нею слідом, де б вона не поступилася з самого раннього дитинства, осідала на душі страшним несмаком, тупою втомою. Вона її по-давньому не любила й виконувала, зціпивши зуби.
В шинку — піятики й бійки, п'яні вигуки. Поза шинком — містечкова скупченість, смітники, порох, болото. Нема садка, поля, запашного розділля, серед якого виросла.
За тією метушнею щораз рідше бувала на хуторі. Та й там уже нема тієї сердечної, замріяної простоти і тиші. І там чимось інакшим віє, духом Никодима... а дух татів десь уже і звідти зникає.
Цього року, нарешті, була там другого дня Великодня з дітьми. Никодим прислав коні. Наче й той самий був хутір, — і не той.
По подвірю ходив індик, у червонім намисті, розпустивши віялом свого хвоста. По шпориші ґрабалися кури, гнівливо й тривожно ґелґотали гуси, зустрічали гостей. Біля криниці з піддашком стовпився тфвар в чеканні, що йому поналивають у жолоби води. Рудий цуц, не впізнавши своїх, скажено гавкав. Теля брикало по просторому подвір'ю.
Сад цвів-одцвітав. На землі лежав блідорожевий наліт з пелюсток, наче сніжок у вітри й заморозки. Той самий хутір. Той самий, — та не той. Он стара хата вже вгрузла в землю, а поруч неї стоїть ставна красуня під сірою цинковою бляхою. Сіра покрівля з сталевим вилиском і ст^улкі червоні рожі-мальви під вікном.
А де ж ділася стара клуня із обскубаною стріхою?
Нема клуні. На її місці стоїть висока й довга оудівля з горищем і віконечком, під червоною черепицею, де ж ділася стара клуня?
— Клуню я розібрав, — каже Никодим. — А це хіба кепська?
— Де там кепська! Це, як у економії, у якогось поміщика, або в Олевських.
— Оцю стару шопу восени маю розбирати також, — недбало, але гордовито зауважує Никодим.
— О, то ви вже добре розхазяйнувалися, — з подивом каже Дарка. — Скільки то треба на це грошей...
Справді, вже тепер хутора не впізнати. Це не той при-плюсклии до землі убогий хутірець, а ще здалеку впадають у око ці високі масивні будівлі з кричущими добренними покрівлями.
"Ми неабиякі, ми хазяї!* — заявляли вони ще за троє гін до сторожів-осокорів.
А новоцасаджена тополева алея тепер ясно казала, що це — в'їзд у заможний Осташенків хутір.
Десь і сад той молодий, мов із під землі виріс.
А Дарочка сиділа у шинку в Дрижиполі й не знала, що за цих три роки тут зробилося. Тепер вона наче й додому прийшла — й не додому.
У Великодні, Різдвяні дні — коли всі люди йдуть до своїх рідних, Дарка з дітьми мусіла їхати на Трояни. Меркурій ні разу після весілля на Осташенковому хуторі не був, а щоб сюди дістатися, треба було пішки, абощо йти. Перші три роки Дарочка хоч літом ходила сюди на вишні... Нарве відер дванадцять собі, а ще стільки ж мамі... А тепер, як мама померли, нема часу за своїми клопотами... Та й Меркурій ґдиррє:
— Чого ти туди бігаєш, не бачила чого там? Чи не легше вийти на торг та купити найкращих по двадцять копійок відро? А потім стогнатимеш, що переробилася.
Але що не кажи, нема смачнішої вишні, як просто з дерева. Що не кажи, нема кращої втіхи, як по дереву лазити. Дитячі літа згадуються, забуваєш за душну й тісну Дрижипільську клітку.
Водить Никодим сестру, а колишню подругу, по всьому господарству. І Дарка с^ала не та, та й Никодим не той. Говорять, говорять — та й раптом уривається розмова, — нема чим її знову почати.
Де дівся Никодимів гумор; легкий і незлостивий? Де дівся наївний, завжди ладний розбризкатися, сміх Даррч-чин? У Никодима три глибоких зморшки прорізали чоло, у Дарки на устах грає чужа причеплена посмішка, бо очі заслонені смутком.
— Що з тобою, брате?
— Що з тобою, сестро?
Душа питає, але в Осташенковій сім'ї не звикли виявляти назовні ніжних поривів душі. Краще помовчать, душами поговорять.
І хоч змінився хутір, та щось незмінне лишилося. Чи не оці жевжики? Дарчин Тарасик і Никодимова Донька, так і крутяться,, так і крутяться, щоб конче під ногами в них плутатися.
Такі й вони колись були, такі самі жевжики й цвейлики. І тоді була Донька, і ця Донька має справжнє ім'я — Єлизавета.
— Катай-но, Донько, ві льох, внеси вишнівки, — строгим батьківським тоном загадав Никодим.
І голосу такого в Никодима не знала досі Дарка.
Донька, а за нею Тарасик, побігли, — і вже сюд-туд, несуть до них на середину подвір'я повну миску п'яних вишень.
Никодим пресуворо нагримав на Доньку.
— До хати казав нести, не сюди!
Дівчинка знітилась, перекрутилась на одній нозі, десь зникла. Чисто, як покійна мати колись на неї гримали. Хіба щось змінилося, хоч ми вже старіємося? — думається Дарочці.
За столом та ж сама рідна картина. Малеча ґзиться і тихцем оглядається на старших, чи не почує хто. "Дам по лобі!" Старші поважно розмовляють про врожаї, про весілля, про... Гай-гай, щось уже не чути Никодимового сердечного гумору.
На столі — найкраща святочна страва Осташенкового хутора, смажений індик, вишнівка й слив'янка свого хову. Так чого ж у Марії, — тихої жінки, забитої на вигляд, — такі сумні очі? Хіба, як і Дарці за багачем, їй так ведеться за Никодимом?