Мами не стало.
Невідступно стояв перед ним жалісний, докірливий і стражденний погляд маминих останніх днів. І він ще тоді не розумів цього погляду, — а тепер не міг його витримати. Краяв той погляд його. Нащо вони жорстоко поклали її під ніж? Чом не догляділи після операції?
П'ять день мучилася вона в спразі після операції, всі вони певні були, що операцію мама витримала, тепер тільки одужувати.
Просила води, а вони їй не давали.
— Потерпіть трохи ще, потерпіть...
— Оце якби винесли мене під дощ та скупали, — просила вона.
В змаганні, в стражданні вона вся відмолоділа, стала двадцятилітня...
Ніжні рум'янці грали на її, відтвореному муками й душевними струсами обличчі, печать забитости останніх років покинула це обличчя. Чиста дівоча цера, шляхетні лінії, широке мармурове чоло — і ці очі! Очі, благання. Вона знала, що вмирала, знала!
В останній день перед агонією вона дивилися відчужено, непримиренно. Цей погляд нестерпний тепер, — а тоді він його не розумів. Яка душевна робота точилася в ній, що бачила вже свою смерть? Діти її ніколи не жаліли, вона в них була за наймичку, а тепер, щоб не возитися з нею, — зарізали.
Бо вони її не догляділи. Вони повинні були зразу після операції день і ніч чатувати біля її ліжка, а лікарська адміністрація два дні не допускала нікого з них. Казали: "Все в порядку, хворій добре..."
— Чого ж ви мене покинули? — зустріла їх мама словами, як допустили.
— О-о-о! — мало не заревів Тарас від цього спогаду
— Оце коли б ще Галя приїхала, та й хай би вже й за-ґрабали... — так сказала.
Галю вже викликали телеграмою, чекали її — та й мама не дочекалася. Приїхала Галя по всьому.
"Чому мама сказала заґрабали"? — мучився в роздумуваннях Тарас. Таке життя було собаче, така й смерть, — на цьому лікарняному ліжкові, серед цих жорстоких чужих лікарів, що не дають пити. А діти покинули...
— Скропи мене... — чує він ще й досі.
Вони кропили, віяли мокрим рушником над її щуплим тілом. Мама борсалася, скидала увесь час грілку з ніг, вона її ненавиділа, так їй було пекельно. Лікаря ненавиділа. Може й його, Оксану? Всіх?
Дивилась "а своїсиніючі, завмираючі руки.Тарас вдивився в газзету, що лежала чомусь на стільці, і почув докірливе:
— Як ти можеш тепер читати? О, не збагнув він тоді того часу!
А тепер кожна пережита мить тяжким кошмаром давить його. Невигойна втрата й неокуплена вина, — хіба такими ж стражданнями. Безсилість перед неповоротністю.
Вже ніколи не повернути цих днів назад і не зробити по-інакшому. Він би вмер для того тільки, щоб повернути все і замість матері пережити самому ті муки.
Мусить їх пережити, бо вина його нічим не окупиться.
Безцільність жертв, безцільність мук! Навіщо потрібне було все оце її життя безрадісне, наповнене немилою метушнею, коли душевна природа її була інша, —"поетична, задумана? І нащо ця мука смерти, — кому жертва, за що?
Чи її даток у життя — діти, він, Федько, — щось вплів у безсмертя, таке необхідне людині, складову частку душі людскої? Федька замучено, сестри змагаються з життям, аж із ніг падають, всі вони, при всім бажанні, не могли повернути життя так, щоб зберегти собі матір на довгі роки. Він — парія, викинутий за борт життя. Якась інша Україна має розквітати...
А він, а мама — не Україна?
В ятручій печалі думки Тарасові заплутувалися. Він думав про матір, про Україну, стиралися грані. Безцільні, нспотрібні жертви, однаково, все гине... Безцільні непотрібні й його борсання. Для чого ж муки? За що?
Стерлися грані. Думав про маму, а мислив Україну. Він їх однаково любить. Думав про Україну, уявляв маму, — молоду, омудрену муками, гарну... Така вона була, як ще Тараса на світі не було, — квітка українського чорнозему, дрижипільських лісків, перелісків, степів і хуторів. То його мати, його корінь, він її частина. Без неї він не може бути, вона йому необхідна.
Як допустив він, щоб вона, не зазнавши доброго чогось, на своєму питомому чорноземі — умерла?
Гинула з нею віра в космічну рівновагу й закономірність. Неправда, що жертви не гинуть марно! Нащо ці жертви, ці муки, як однаково все гине? Кров'ю стікала Україна, а марно Вона, подолана, лежить у агонії. Неправда, що життьові зусилля, факт Тарасового існування, мали якийсь сенс, якесь значення. Україна вирощувала дітей своїх, а комусь їх непотрібно. Борців положила куля, активних завіяли сибірські сніги, засипали казахстанські піски, таких нікчемних нешкідливих пасеїстів, як він, викинули на смітник... Сміху гідні його борсання, коли дужчі загинули.
Жертви безцільні. Нема рівноваги в природі, нема відплати. Нема і того світу, де дістанеш відплату...
Ну, а де ж мамина душа?
Тарас закам'янів. Він ще ні разу не плакав. Плакала Оксана, плакав батько, Галя, Юрко, — а він закам'янів. Він ще не усвідомив, що поховав матір, що нема її, що вона ніколи вже не приїде до нього, не дивитиметься своїми сумно-задуманими очима, не плистиме тиха, повна змісту й душевної теплоти, розмова, доповнююча і матір, і сина.
Ніколи за нею так не сумував, як у цю хвилину. Вона була ось тут, — і безмірно, безповоротно далеко.
Нікого й нічого не бачив у вагоні, все дивився у вікно, катувався спогадами, намагався розплутати свої нерозв'язні запитання.
В вагоні було темно, в вікні миготіла темрява, а хотів би ще побачити той хутір зруйнований. Там мамина частка, — то й його. Боявся, що проїдуть так уночі й не попрощається ще раз із мамою.
Він не чув розмов поза спиною, нічого не цікавило його. Хто входить, хто сходить. Був у тому стані, що стикається з небуттям.
Де ж у цю хвилину мамина душа? — вертався все думкою до одного. Тіло поховане, — а душа? Куди пішла вона, коли все, все матеріяльне. Повітря адже також — матерія. В стратосфері нічого нема, ні життя, ні смерти.
Душа умерла?
Ні, душа безсмертна, людська душа не приймає смерті. Вона беземертна, мамина душа десь тут близько коло нього в цю хвилину.
Тьмяна лямпочка ледве освітлювала вагон. Розмови дедалі стихали й чути було з деяких горішніх полиць хропіння. Тарас стояв і дивився на чорну ніч, на шапку неба із зорями, на сузірія, Чумацький шлях, що одним кінцем упирався в землю, на це недоступне людському розумові світотво-рення.