Так, і монопольне .право Микитчука на театр також вони держать у своїх руках. Перед Зимою розшаркалися раз із мусу, але Зима ні п'єс своїх не бачить на сцені, ні не бачить читач його книг у вітрині.
IV
Веселу розповідь Юхима Загайгори про те, як Джамбул дарував верблюда поетові Билині, а Билина злякався, що має робити з^верблюдом, і віддавав назад, а Джамбул образився, а Загайгора і Гурін рятували ситуацію й казали, що Билина просить тримати дарунок покищо .в себе, — перебила поява незвичного відвідувача.
З тих, що сиділи в затишному, подібному до ательє художника або почекальні знаменитого адвоката, приміщенні, мало хто знав високого, худого, миршаво зодягненого молодого чоловіка, з густими чорними бровами. На кожного простого смертного, що посмів переступити поріг цього о-лімпу, та й на читача, дивилися згори, скоса. Власне, й на цього не звернули уваги. Він сів тихенько в куточку й поглядав на мальовничі будні українських письменників.
Напевно, з периферії якийсь початківець, або вчитель із замовленням до (бюра виступів...
Знав його Юхим Загайгора. Але він волів не помічати прохача, настроєний на легкий, розважальний тон.
Господар тут він, а не той, що сидить при дверях. Якби це був український Дім літератури, то не міг би тут ніхто інший бути господарем, як письменник-українець. Та ба, це Дім Спілки радянських письменників України, хазяї тут вони, радянські письменники. Національна приналежність? То пусте! Аби знання мови й ідеологічна .витриманість. Це й є культура, національна формою, соціялістична змістом.
Так думає Юхим Загайгора.
Ця сценка — лише проекція життя. Як у літературному процесі, так і в державі: на Україні порозсідалися в кріслах господарі — радянські всякі яничари, а українець, як не хоче вбити своєї національної серцевини — от і сидить тепер при дверях прохачем.
Так думає Тарас Сарґола.
Тарас уже кілька разів заходив після довгої перерви до нового приміщення спілки. Все було нове, незвичне, чуже, почувався він препогано під тими косими погірдливими поглядами новітніх імен, але він мусів це стерпіти, бо шукав нагоди зайти до нового видавництва.
Сьогодні, видалось йому, якраз випадає добра нагода поговорити із Фімою. Саме отак, у простішій обстанові, а не спеціяльно. Фіма був веселий, грайливий, нагадував давнього.
Тарас виждав, коли плин розмови урвався, й несміливо ризикнув підступити.
— Товаришу Загайгора, я б хотів із вами поговорити про видання книжки...
Загайгора аж тепер його помітив і льодовим голосом, так раїптово знайденим серед жартів, відказав:
— Я тепер не маю часу. Зайдіть узавтра до видавництва о другій годині. ,
Видавництво було в сусідній кімнаті, а Фіма жартував і базікав собі далі.
"Так мені й треба!" — злісно подумав Тарас, мов дістав ляпаса.
Бо він не хотів сюди йти, а сам себе присилував.
V
— Ввійдіть! — почув Тарас перш, ніж відчинив двері до кабінету головного редактора нового видавництва.
Так сказав йому Фіма вчора, — прийти о другій годині.
Довго ходив попід дверима, поки оце змусив себе постукати. Як був далеко, вирішував: "Треба піти! Взяти в кулак самолюбство, стиснути й іти". Хіба вже таки справді спускатися на дно через те, що його чомусь відкидають, мов сміття? А поза ними, — однаково, книжки не видасть.
"Ні, не хочу проситися! — кричала душа на те. — Якщо так накидаються українськими силами... неначе нас багато є..."
І як доходив до дверей спілки, його брала така нехіть, така огида! До кого йде кланятися? Він же й на хвилину не вірить, що йому випустять книжку. Пощо ж себе мучити цими приниженнями?
Але треба, треба! Ім'я його мусить звучати. Амбіція то — егоїзм, то злочин проти невидрукованих творів.
Повість ,його вже під пахвою в течці. Відчиняє ненависні двері.
В невеличкій залі, встеленій товстими килимами на дзеркальному паркеті, було порожньо, принаймні, за великим масивним столом нікого не було. Втім, Тарас почув уривки фрази:
— ...конечно... і сразу же — "ґоні монету"...
За великим масивним столом таки справді нікого не було, але в ближчому кутку стояв маленький, круглий, полірований, китайський столик, три м'яких крісла довкола. Вони легко, весело, як учора, розмовляли, — Фіма з якоюсь елегантною жінкою.
— Хто там? А, це ви!? — побачив Фіма відвідувача, що ступнув уже одною ногою в кабінет. — Вийдіть! Зайдіть за десять хвилин. Я занятий!
Тараса опекло. Наче до льокая, немов до Хомки!
Він не вийшов, а пішов геть додому.
А на сходах знову сказав собі: "Треба до дна випити цю гіркоту приниження". Письменник і приниження мусить знести, щоб твори його звучали ще за життя.
Просто нього йшла та сама елегантна жінка, що оце сиділа в кабінеті головного редактора. Це була Тамара. Вона чванливо пропливла повз Тараса, навіть не глянувши на нього.
"Орденоносниця! —презирливо подумав Тарас. — Цікаво, за що. За ту сіру бібулу?"
І що він у ній колись любив? У цім порожняку? Любив? Чи те, що любив, уже давно з неї вивітрилося?..
Сяючість її, ударяюча в ніс ефектність, не робила вже на нього жодного враження. Він бачив лише кухню цього всього, — меркантильність, розрахунок.
Юхим Загайгора сидів уже за величезним столом у кріслі з високою спинкою, оздобленою вирізьбленими левами. Вперше після довгого часу бачив його Тарас так близько. Кучерява шевелюра, колись така густа й буйна, — вже вилізла, покуйовдилася, ніс випнувся, — Фіма чогось став такий миршавенький. Він губився в величезному кріслі, але бундючився.
Він сидів розвальцем, руки заклав за пройми жилета, як його тато, Аба Цудечкіс, і коливав сухенькою, майже жіночою, ніжкою в повітрі. Автор нововиданої книжки, що ви-
13*
195
сить уже в вітрині на коридорі. Юхим Загайгора, "Листи М. Коцюбинського". Для цього йому треба було тільки поїхати до одної старенької бабусі в ролі співробітника науково-дослідного інституту літератури ім. Шевченка, забрати ті листи, порозкладати за порядком, передмову дати, — ну, уже й книжка...
Автор новинки на книжковому ринку запитливо вдивився в незнайомого йому відвідувача.
— Слухаю вас... — сказав, бо й Тарас на нього роздивлявся.
Чого це він так змізернів? Тарас проти нього — козарлюга, дарма, що той купається в добрі, а він тягне напівголодне існування.