Борисові це не перешкоджало влаштовуватися по-своєму.
Отак і тягли вони образливі пута, холодні й чужі одне одному. Він не любив її й її рідні, вона в глибині душі називала ЙОГО ҐО€М.
Софа нудьгувала. Цикль її вже був довершений, крутився в звичайному колі. Однак, вона бачила, що чоловік її витягав із життя щораз змістовніші жеребки й не нудьгував анітрохи. Він насичувався довгожданою славою, становищем, він здається, не пересититься цим ніколи. Воно в щораз інших формах до нього поверталося.
Борис із усього вмів витягати користь і втіху, навіть із поразок.
Софа цього не розуміла. Не розуміла, що знаходить Борис у тій пронирливій Тамарі, не могла збагнути, що між ними діється. Мало йому різних артисток та ще якихось жінок, що він їх із дітьми утримує, не дуже турбуючись, що про те Софа думає?
Борис і Тамара грали пекельну гру. На очах у всіх і незримо для всіх вони зводили давні рахунки. Борис тріюмфу-вав. Сьогоднішній його тріюмф, — першого з перших, — був би неповний, коли б оця, що колись знехтувала ним, не заглядала з поготовою й покорою йому ввічі, не ладна була виконати всі його найпрезирливіші накази.
Ось він із цинічною відвертістю розповідає їй, що завдяки його доносові вигнали її колись із інституту, і вона не плює йому за це ввічі, а ніжно, заманливо всміхається. Він знає, що й вона грає, що вона пантрує лише використати ситуацію, але скільки ж він натішиться, скільки разів принизить її тепер, як солодко помститься!
Він знає, що огидний для неї, але вона не посміє відштовхнути його руку, яку він кладе при всіх їй на коліно.
— Отже, вирішено! Ви, Тамаро, беретеся написати для дітей...
Тамара не посміє ту руку відкинути. Так, вона з радістю, якщо...
— Не журіться, матимете все потрібне. Як хочете, можете взяти відрядження й гроші узавтра навіть.
Ах, йому так потрібне це низькопоклонництво, він уже звик до нього, як до наркотику! День, година без нового славословлення — порожні, втрачені.
Борис звик уже читати щодня якусь хвальну рецензію, згадку про себе, звик до своїх портретів, розмножених сот-
ії
161
нями тисяч. Він цим починав уже пересичуватися, йому треба було нових, гостріших відчувань...
Як справжній вельможа,— він не жалів би навіть щедрот свого авторитету, аби тільки був довкола нього цей елемент низькопоклонництва, аби тільки був він окреслений магічним кругом дистанції, за яким уклінно дивились би на нього колись рівні йому.
Так, він був призвичаєний уже до атмосфери підлесниц-тва, а Тамара із своєю вічною усмішкою так добре вміла її створити.
Тому так відповідають вони сьогодні одне одному.
13. ШУКАЧ ПРАВДИ
І.
..."Якщо не буде справедливости в середині держави, якщо правду можна легко потоптати, знехтувати права людини, відібрати в неї її власний витвір, і нема куди поскаржитися, — то така держава загниє, вона несе в собі гнилизну розпаду..."
Так писав Тарас Сарґола у своєму листі до Сталіна чи пак до канцелярії Сталіна та до газети "Правда", де було вміщено постанову Всероскомдраму.
Він навіть уявляв ті іронічні посмішечки й ті убійчі глуми над його "християнською мораллю", "допотопними прав-допошукуваннями". Блаженні духом виступають тепер із таким арсеналом, коли треба орудувати марксо-ленінською теорією, — "базами й надбудовами", "клясовою свідомістю й революційною пильністю".
Але так він свідомо пише. Хай хоч раз десь побачать речі, названі своїми іменами. Як нема місця правді в державі для окремої людини, як чесні люди їм непотрібні, як держава сприяє кривді, то така держава добра хіба для одних шахраїв. Зрештою, чи то вже буде держава? Де тебе обікрадено й нема куди поскаржитися.
Дідько його бери! Так він відчуває, так написав, зрештою, йому однаково вже голосу ніде не дадуть, жодного шляху вже нема, — скористується ж хоч правом листа.
Він посилав ці-листи без усякої віри. Канцелярія Сталіна завалена такими листами, всяке скривджене адресувалося до цієї найвищої інстанції в Союзі. Потрапляли вони до цілого штату секретарів, а зовсім не до Сталіна.
Але він мусить протестувати, — бо мовчанкою своєю підтримає брехню ще й він, ствердить її. Хай, принаймні, буде задокументований його протест проти місцевої шайки.
Порозсилав він свої листи, а сам ходив без діла, без роботи по пожовклих парках, осінніх садах. Дивився годинами на задніпрові далі, низини, на заховані лісами села України. Він не мав у собі сил до роботи.
Де поділася та звитяжна сила, що нуртувала в ньому, як повернувся з санаторію. Здмухнуло її, лишилася тягуча, монотонна атмосфера чекання, ходив не по світі, а під якимсь підземним склепінням. Брили над тобою нависають, — от-от присядуть і придавлять.
..."По похмурих ущелинах ходжу я..." — виводила рука, як сідав за стіл, замість так добре розпочатої повісти, замість контура нової п'єси.
Ні, не мав він у собі сили до роботи. Бездарний він, от" що! Так багато чого має сказати, а сідає за стіл — думки боязко ховаються, не розгортаються віялом, не виграють. Наче якесь око на тебе увесь час дивиться, в'яже думки, заморожує їх, мертвить...
II.
Найгірше, що не мав куди піти, не мав з ким заговорити.
Батько поїхав у відпустку до сестри Оксани та там і залишився. Тарас уже знову був сам.
Була самотність плідна, горда, творча. Внутрішнього життя вистачало аж так, що замало було часу, — чому не можна добу продовжити вдвічі? Теперішня самотність була пригноблива.
Друзів він досі так і не мав, очевидно, такий уже характер його відлюдний. А тепер і ті Сміянці сахалися його, як прокаженного. А Тарас належав до тих вразливих, мімозис-тих натур, що самі перші відкидаються при першому натяку на погорду ним. Колишні знайомі й однокашники розвіялися, — одні ходять у видатних, других нема вже, треті самі потерпають за свою шкуру й бояться навіть знайомство з ним виявляти. Хібащо, десь крито, як ніхто не бачить, кинуть йому одне-два підбадьорливих слова.
В нестерпній спразі людського єднання, живого слова, зайшов він раз до Поштаренка, одного з таких крито приязних до нього людей. Ніколи до нього не заходить, раз тільки був на старому мешканні. Тепер Поштаренко вже живе в будинку, збудованім недавно для письменників.