Ще дивнішою й недоречнішою здавалася Левітові при-явність на цім бенкеті поета Рогнідича. Вже всіх його приятелів, чаркарів, друзів розігнали, сам він посидів у тюрмі, недавно вийшов звідти, а то ж відомо, що такі люди мають уже на собі пляму й назавжди викреслені з життя. На Рогнідича ж нічого не впливало. Який був, такий і залишився, — яскравий, сонячний, спокійний, споглядальний поет, з колосальною продукцією, зробленою під чаркою. Погідний і простий завжди, Рогнідич, далебі, ніяк не пасував до тієї еліти, що позасідала сьогодні за столиками ресторану "Ста-діон-динамо". І він тут?
Ну, Левіт не шкодує, що все ж прийшов сюди. Цікавого багато.
Він саме мило розмовляв із Рогнідичем, як до залі увійшов... Криничка із своєю Галкою. І ця також десь доп'яла лиса й перечепила через плече. Криничка наївно по-дитячому, не то хитро, не то непевно всміхався на привітання. Криничку зразу оточили, забрали, — його, не зважаючи ні на що, всі любили, а його кумедне подружжя потішало й згір-чувало всіх. В кожному разі, щодня була свіжа порція пікантних подробиць для досужих пліткарських язиків.
Мов діти, Криничка із своєю вітрогонною Галкою билися, мирилися, кохалися, зраджували, гризлися й не могли надивитися. А все те робилося на людях і ставало надбанням спілчанської юрби.
— Це вона мене витягла, що я тут не бачив? — виправдувався перед кимось Криничка. — Ійбогу, я сьогодні вже мав написати ту поему, що замовив цека комсомолу...
III.
Ці немов приватні, хатні бенкети, без урочистих частин, мали свій стиль.
Неофіційно, але з вишукано урочистим жестом піднесеного вгору келиха з іскристим вином, вже після перших сплесків веселощів, Юхим Загайгора випив тост за процвітання української літератури.
— Клясово ворожі нам людці, різні прихвосні, націоналісти й петлюрівці, сіяли між нами розбрат, нашіптували, наклепували Про занепад української літератури й культури. Партія й уряд допомогли нам очистити наші ряди від мерзенних гадів. І сьогодні ми — учасники й свідки велетенського зросту нашої, — підкреслив Юхим Загайгора, — української національної формою, соціялістичної змістом літератури.
— П'ю за Магнетобуди в літературі! — вискочив п'яний голос Тарана.
А Юхим Загайгора провадив далі.
— П'ю за нашого талановитого драматурга-комсомольця. лавреата і академіка...
— Академіка?.. — запитав хтось ізбоку.
— Товариші! З радістю спішу оголосити надзвичайну новину. Сьогодні президія Академії наук обрала нашого дорогого лавреата, товариша Микитчука, своїм членом.
Лавреат, член Академії наук, устав, чарівно всміхався, дякував.
Пили йому славу.
Устав ще й критик Кошель.
— Я п'ю за другого нашого лавреата, серед нас тут присутнього!
Хоч уже хміль добре всім стукнув у голоіву, всі аж притихли. Новина! Хто то є ще серед них?
Ніхто не бачив і не помічав сухорлявого, срібноголового, з тонким гарним, різьбленим ніби, обличчям, вже старого чоловіка. Ніхто його не знав, а тим часом він устав і вклонявся поруч Микитчука.
— Товариші, дозвольте представити нового члена нашої спілки, члена президії, талановитого драматурга, товариша Зиму, — виступив над усі голос Микитчука. — Напевно не всі ще знають, що одна з других нагород на всесоюзному конкурсі належить нашому українському письменникові за п'єсу "Година й час".
ице то сенсація! Ніхто ніколи не чув про письменника Зиму, ніхто не читав нічого під таким прізвищем. А втім, його породиста виточена аристократична голова зраджувала непересічну індивідуальність, неабияку інтелектуальну силу. Звідки вигулькнув цей високий елегантний дідуган із профілем Ромен Ролляна?
Тимчасом, таємниця Зими розкривалася дуже просто, — і то не на користь Спілки радянських письменників України.
З ним таки справді вийшла цікава історія.
Досі він був звичайнісіньким бухгальтером одного провінційного міста. Писав, посилав до великих літературних центрів, добивався уваги світил, — його твори або верталися нечитані, або валялися, пропадали десь у редакційних портфелях. Хто там буде читатц якогось Зиму? Механічно відповідали: "Радимо не псувати паперу", або: "читайте, вчіться", а ще радикальніше: "вчіться краще на шевця",
З того всього, упертий старий бухгальтер переклав свою п'єсу на російську мову і послав на закритий конкурс до Москви.
На конкурсі п'єса узяла першу премію. Настав час відкривати конверти з адресами й прізвищами авторів — жюрі прийшлося переживати хвилини ніяковости й вагання. Як же дати першу премію не російському письменникові та ще й невідомому імені? Почалося жваве листування з Україною, викликали представника. Українськім діячам і меценатам довелося позичати в сірка очей і кліпати.
Незручно було, при такому піклуванні партії й уряду літературою, давати першу премію невідомому українському талантові — не можна було й зам'яти, бо вже в газетах було оголошено назви відзначених творів. Пікантна справа набрала розголосу.
То Зима дістав другу премію, а Спілка радянських письменників України — прочухана.
Спішним порядком Зиму виписали з провінції, дали мешкання, похапцем прийняли до спілки, ввели в президію, — от нарівні з Микитчуком славлять.
Вже, здається, все зробили, щоб догодити Москві.
IV.
Улесний критик Кошель навіть спробував помахати кадилом перед новою зорею.
— Товариші, ми трохи винні перед нашим новим колегою, але "кто старое ломяньот, тому ґлаз вон", — як каже російська приказка.
Саме йому не випадало цього казати. СаАме йому невигідно було старе згадувати, бо, він був одним із рецензентів "Кабінету молодого автора", куди потрапляли рукописи невідомих імен і звідки йшли стандартні, під копірку видруко-вані, листи.
Кошель, як отак стояв, поблискував своїм пенсне, усміхався, — чудернацько нагадував відомого літературознавця, критика і поета, славетного Миколу Костевича. Що більше ви вдивлялися в Кошеля, то більше знаходили невловимої схожості. Навіть стиль його закрученої, цвітистої розмови... Хто знав добре Миколу Костевича, той бачив, що Кошель його копіює. А майже всі, хто були тут, — пройшли через руки Миколи Костевича, вчилися в нього, слухали його захопливі, незріївняні ні з чим, лекції, товпилися, як тільки де був його виступ.