Десь на півночі жадібні влади не поділилися. Один із них впав навзнак із кулею у тім'ї. Здавалось би, — який стосунок має це до української землі? Аж ні, українська земля розплатилася за це своїм цвітом. Досить було зметнутися вгору гаслові: "Вище клясову пильність! Нещадно нищити ворога!" — як схопили найяскравіших дітей українських, перших скраю. Сьогодні першими скраю були ці.
Але на бенкеті не всі навіть знали про те, що їх схопили. Помітили зразу, що Василька нема, бо поява його сприймалася завжди з гострим інтересом. Той навіть, хто ненавидів його, визнавав Василькову зухвалу обдарованість. Його просто бракувало.
Бо кожне слово його мало резонанс. Одні з ненавистю, другі з захопленням розповідали, що де він сказав.
Веселилися, пили вино й горілку зпід столів, а дехто в душі ридав, а новина повзла.
І ще одна новина котячими лапками нечутно увійшла в залю. Що вже Ре скоро...
IV.
— Чи правда, що Василька розстріляли? — питався Тарас Кузьму, зустрівши його кілька днів згодом на вулиці.
Під впливом всіх оцих подій, арештів, загибелі з невідомих причин, — він відчув теплі, дружні почуття до Кузьми.. Радий був, що побачив це вилицювате, з хоробливими рум'янцями обличчя. Воно було йому рідніше, ніж будьколи.
В очах Кузьмі застиг жах.
— Правда! Цієї ночі забрали Явтушенка й Дем'яна. Ше-мет повісився в камері... — здушеним голосом прошепотів він.
Той самий жах, що в Кузьми стояв у очах, вселився й у Тараса. Що ж це*робиться?
— Це щастя, що Головач виїхав.
— Як то виїхав? Я ж його недавно бачив!
— Виїхав, вже з місяць тому. Хоч ми ще ніхто не тямили, він уже бачив, що ми всі в пастці, що нас усіх похватають не сьогодні-узавтра. Я пригадую собі — ми якраз так, як оце тепер, зустрілися на вулиці. Перед його від'їздом. "Не можу! — каже він. — не можу я дивитися, як катівський брутальний чобіт наступає на горло моєму народові. Мій нарід у передсмертних судорогах корчиться під цим ненависним чоботом, а я повинен його лизати. Мені огидно злизувати крихти коло панського столу, оці пайки й спецпайки, коли народ мій опух з голоду. Я не можу! Жити, і бачити, і мовчати? Не діяти? Не маю сили! Виїду!"
— Куди? Куди їхати! — спитав Тарас, бо й він уже не раз ставив собі таке запитання.
— Світ-заочі, хоч би й у Казахстан.
— То це ж те саме заслання, тільки добровільне! І там спитають, чого ти приїхав. І що там?
— Скажи, що він нерозумно зробив!
Вони стояли на вулиці і ніби про теє-сеє говорили, але Тарас бачив, що Кузьма все більше й більше хвилюється, хвилювання це передавалося й йому.
— Як їм не жаль Василька, то що ж їм уже жаль в Україні? Ці ще клятіші за тих, що вхопили Шевченка! — усвідомлював ще й досі Тарас почуте.
— Тільки той, хто ненавидить Україну, міг це зробити. Бо Василько не відривався від плоті своєї української. — Голос у Кузьми шипів, як кожен раз, коли він говорив таке, що його мучило й розривало.
— Ти знаєш, він ночами стояв у чергах, щоб добути комерційного хліба, клав добуте в мішокЧ носив додому на село, бо батьки його дерев'яну кору мололи й їли. Так, як і мільйони людей тепер на Україні.
Все це говорив Кузьма так: помовчить, помовчить, — та й знов капне.
— Ось іду. Кличуть.
— Хто? — не зрозумів Тарас.
— Хто ж... Кати...
— Ну! — похололо в серці Тарасові. — Чого?
— Не знаю. Може й не вернуся. Кажу тобі, щоб ти знав, де я дівся, як мене не стане. Може вже й не побачимося.
— Ти щось почуваєш!.. — Тарас хотів сказати за "собою", але затнувся.
— За собою? — доказав за Тараса Кузьма. — Хоч би ос-тілечки, — показав він десь на кінчику нігтя. — Нащо кому здався Волинець-п'яничка? Ну, і начхать! Кличуть — я йду. Але, на всяк випадок, прощавай.
— Ти ж невідмінно зайди до мене після "них". Щоб я знав! — попросив Тарас.
Вони стояли внизу на розі вулиці. Тарас мав увіллятися в вічнорухливий людський потік на центральній магістралі з потолоченим першим снігом. Кузьма мав іти вгору на стрімку вулицю, що наче сторч стояла над долиною центральної магістралі, ще білосніжна й незаймана. Вона в цю хвилину була майже безлюдна. Чи вернеться він нею назад?
— Люди! Згляньтеся! Хоч шкуриночку... Хоч сухарика дайте!
Обоє вони повернулися. Звідкіля йде цей повний благання хрипкий голос? Голодні діти, голодні жінки юрбами ходили по місту, — вже якось притупилося почуття, як бачиш їх. Знали, — це ті, в кого вистачило сил дійти до міста, — а скільки тих, що по дорозі гинули? А скільки їх у селі мерло? А не доходить людина до того, що байдуже обминає о-пухлий труп на вулиці?
Голос молився:
— Люди! Рятуйте! Люди, згляньтеся!
— Підійми голову! — із сичанням пришипів Кузьма. — Он!
Нагорі, там, де починався стрімкий схил, просто посеред вулиці стояв навколюшки старий, кремезний дід. У добротній брунатній кереї, з довгою сивою бородою. Він благуще простягав руки до перехожих городян, щоб вони врятували його від голодної смерти. Він усе життя хурами віддавав містові, — чому ж йому й шкуриночки ніхто не дає?
Наче вирізьблена серед мурів будинків і кам'яних сердець стояла навколішках ця постать у добрій старосвітській кереї, благаючи милостині. Українського селянина, що все життя тільки давав.
Йому ж тепер ніхто і милостині не подасть. Люди наче й не бачили цієї символічної картини, не підготованої жодним режисером, але такої, що серце запікається. Проходили мимо й не спинялися.
І два українських інтелігенти з поширеними зіницями Мч> гли теж, — лише спостерігати. Нічим не могли помогти. О-дин іде може в тюрму, а другий ламає голову, де б йому роздобути копійку, щоб на вулиці не з'явився ще один такий старий.
Для них це був не просто дядько, який може й випросить шкуринку, а може й упаде там, де стоїть оце навколішки. І врятується він від смерти чи ні, — це теж дрібниця в цій моторошній трагедії. Ось вона, безсило розпластана під чоботом Україна, — і дід цей, і вони, молоді, але роковані, неспроможні піднести на захист руку...
Не дивлячись одне одному ввічі, Тарас і Кузьма розійшлися.
Не попрощалися.
Недовго ходив Тарас. Непереможна сила, якесь каяття, тягнули його назад, до тієї стрімкої вулиці. Чом же, чом не підійшов він до діда, не підвів з колін, не забрав із собою, не нагодував картоплею? Він дорікав собі за черствість, він хотів виправити щось.