Що більше звикався Тарас із цим фактом: розкуркулений батько, засуджений на висилку до Соловків, — на його плечах, — то в глибшу безодню жаху й моторошности занурювався він. Думка на думку набігала, одна чорніша за другу.
Вони тут лежать спокійно, — а мама де? Може її везуть десь у вагоні на північ?
— Старих бабів не беруть, як вони не мають при кому бути. Не буде їй і вади...
— Ну, певно, — не погоджувався Тарас. — Було написати Оксані, хай би за ними приїхала. Чи сюди привезла...
— Що ж, як не здогадалися... Не було коли подумати... До Оксани треба листа написати.
Чим же він годуватиме батька, як і сам ледве перебивається? Від пайка до пайка? Ганьба! Здоровий, дорослий, самому б сім'ю мати, а він... Сором... У цій хатині застав батько. Думає собі тато: "Оце! Вчився, вчився, — та й добився!".
Не мають вони щастя.
О, Тарас згадав! Чи не заходив до них часом Серафим Кармаліта?
— Я писав йому, щоб там у моїх книжках одного зошита пошукав.
— Це який? Отой здоровий козарлюга? — перепитав батько. — Та кажу ж, що він об'явився бандитом Дукою, перестріляв дрижипільську міліцію й ото наробив стільки шелесту по всій окрузі...
6
8і
Тарас схопився з постелі й сів.
— Як? Серафим Кармаліта?
— Та отой, що заправляв разом із Ладьком у маріецькій комуні. Такий бравий, гарний. Так умів до всього приказа-ти... Та й мов крізь землю провалився, кажуть, вистрілив у себе, а куля його не взяла...
Але Тарас не слухав. Обтяжений іншими думками, він я-кось пустив повз вуха те, що розповідав батько про Дуку, аж тепер він те усвідомив.
Серафим —бандит Дука. Тарас не може вмістити цього в своїй голові. Мабуть, поки дійшло за п'ятдесят верстов, то легендою обросло... А він ще й писав йому листа! Ну, певно, з безвісти не відповість. А Ладько ж, Ладько чому не відповідає? Дуб'яга?
— А Наталчиного Ладька ви колинебудь бачили?
— Е, то г......, — впевнено, по-старечому відповів батько.
Так йому й треба! Ходив людей розкуркулювати, поки його самого не вигнали.
— Ладька з колгоспу?
— Еге... їх описали й розкуркулили за те, що Тиміш На-талчин колись розібрав січкарню, щоб не платити приднало-гу, а потім утаїв її від комуни. Це приходила Наталка, то розказувала.
— Та й де вони?
— Десь Тиміш із хлопцями поїхали до Криму. Казала Наталка; "Коли б швидше звідси, — нога моя не буде в цій Марійці, так вона мені вбридилася..."
А Тарас усе розпитував. Батько оживився, охоче розповідав, — про інших усе.
— Дуб'язі тому минулося вже панувати. Скинули з голови, з колгоспу викинули, а ще навряд чи в селі вдержиться. Чогось на нього накопалися ті гицлі. Як не виїде, то заїдять.
— А хто ж там тепер головою?
— Та був трохи Кольобашка, оте світове ледащо, та як завелося оце безголов'я, голод, нещастя... То це якогось прислали...
Батько змовк. Знову похмурі, невеселі думки почали снуватися.
"Це, значить, кожен може тепер кинути мені, що я маю зв'язок із куркульською ріднею, — міркував Тарас. — Раз у мене живе батько, то я з ним заодно... Хто повірить, що я з його світоглядом нічого спільного не маю..."
"А не повірять, — дідько його бери! Досить з мене, що я сам це знаю. Реверанси перед кожним роби... У всякім разі, до газети не напишу, що від батька відмовляюся. Скільки не відмовляйся, — все одно він твій батько..."
Тарас відчув себе затисненим у нестерпні кліщі. Не прийми батька в хату, бо й ти — куркуль. Не подумай із болем про вигнання оцих старих із Дрижиполя. Якесь невидиме око стоїть і невтомно стежить за тобою.
Е, дідька лисого! Який уже є, з якої верстви вже вийшов, — такий і буде.
IV
Поки над ним самим не завис дамоклів меч, він ще міг так-сяк мирити свою ідеологію із своїм життям-буттям. Але на нього звалилося дві нестерпно важких гори.
Він, якщо хоче бути письменником, бути членом спілки і втриматися при житті, — повинен ствердити, підтримати, схвалити найсправедливіші заходи партії й уряду, оспівувати величну епоху соціялістичного будівництва, а також і розкуркулення, не бачити голоду й смерти.
А він і досі не міг цього, а тепер ще й на своїй шкурі зазнав цю "справедливість".
Або батька вигнати й писати епохальний твір про шалений опір куркульні, найбільшого ворога соціялізму, про не-чуваний зріст добробуту колгоспних мас, — або разом із батьком переживати нещастя.
І те, і те неможливо.
Відмовитися від письменницького шляху також рівно смерті.
Крім того всього, Тарас почував себе наче винним. Він мусить сьогодні ж піти й сказати всім, що живе з розкурку-леним батьком. А ховати цього не хоче. Однаково, не сховаєшся від письменницької громадськості — і якими очима він буде на всіх дивитися?
Хай як хочуть, — він має обов'язок батька прийняти й годувати. Державі нащось було так треба, щоб він прийняв на свої плечі цей тягар, — він його бере. Але це зовсім не означає, що він і його батько одним духом дишуть.
Найкраще зрозуміє це Сміянець. Сміянець колись сам переживав щось подібне. Крім того, він кандидат партії, він, як колишній "плужанин", вважається за представника колишніх "плужан" у партійній групі оргкомітету.
Інколи вони навіть забігали один до одного, — щось прочитати, порадитись.
Але чого це, коли він раніш приходив до товариша, то почувався вільно. Сьогодні ж із завмиранням серця постукав до нього.
Стукав і почував уже, що ще й досі гаразд не вирішив: чи то слід так притьмом бігти й дзвонити про свої родинні обставини? Кому, власне, до цього яке діло?
Але гаразд, це не буде звітування, а просто товариська розмова. Він шукає підтримки в важку хвилину й сподівається її саме тут знайти. Це ж не буденна річ, — опинитися раптом серед тих, проти кого радянська влада.
Зрештою, не хочеться ж бути в якомусь непевному стані
— хай йому ясно буде видно, за кого його мають. Свого, чи чужого?
Сміянець виглянув зза дверей і, побачивши Тараса, вийшов на коридор.
— Пробач, але в хаті такий гармидер, що їйбогу, не можу впустити. Повно родичів із села.
— То ходімо, пройдемося.
— А ось тут на вікні посидьмо, нам ніхто тут не заважатиме.
Вони сіли біля кальорифера між третім і четвертим поверхом. Сміянець жив у доброму будинку, мав невеличку, але затишну кімнату.