Можливо, Сарґола й має якусь енну долю рації, — обережно припускає Фіма.
Але Юхим Загайгора має гнучкий розум, "їдише копф", він ніколи не розглядає голого факту, як факт. Це — примітивно, це — недіялектично. Є ще кілька площин, які мусить далекосяжний політик брати до уваги перш, ніж прийняти рішення.
Скажімо, в газеті буде опубліковано цього скандального листа. Яякий вигляд тоді матиме пролетарський письменник? Чи має він право бути в спілці? То питання: заради чого компромітувати свого, ідеологічно витриманого письменника, ще й до того комсомольця, кандидата партії? Заради якогось невідомого Сарґоли куркульського походження?
Але це ще не все. € ще одна площина, дуже важлива, хоч вона не любить показуватися на денне світло. Якщо він, Юхим Загайгора, великою мірою завдячує Борисові те, що він — заступник редактора газети, то й його ця справа також стосується. Одно діло — бути родичем видатного драматурга, а друге — зовсім скомпромітованого, виключеного звідусюди графомана... Тоді хоч із Лідою розлучайся, а він цього зовсім не хоче.
Дуже потрібно — жертвувати так щасливо початою кар-єрою, такими зв'язками й становищем заради якогось там Тараса Сарґоли. Тільки через те, що він із ним колись грався в довгої лози?..
Навпаки, треба, і є всі можливості в руках, скріпити, піднести Борисів авторитет. Треба буде замовити статтю про цю п'єсу. Найближчими днями поміщає він рецензію на неї.
І тому справа ця в гнучкому, елястичному й верткому мозкові Юхима Загайгори набирала зовсім іншого вигляду, ніж щойно висвітлив її Тарас Сарґола. Так, це справа не особисто двох, а переростає в політичну. Це — ворожа вилазка проти пролетарського письменника, їй треба дати рішучу відсіч.
Не вадило б тільки знати, як там у нього справа з папашею. Напевно розкуркулили! У всякім разі, з таким соціяль-ним походженням йому не дуже випадає тріпатися.
Юхим Загайгора і не думав друкувати цього листа.
VIII.
Так в один і той самий день Тарас утратив одного друга, а відшукав двох. Лихе завжди ходить у супрязі з хорошим. А яке з них гору візьме, — ніхто цього не знає. Коли б не понесло Тараса до Загайгори, не сидів би він сьогодні в колі друзів, за якими так сумувала часами його душа.
Та ще й жіночому.
його завжди вражала ця властивість жінки — робити життя затишним, інтимним, лагідним, м'яким там, де вона є. Проходиш повз якесь подвір'я, бачиш розвішену сушитися яскраву одежину, якусь квітчасту хустку серед зелені — і вже знаєш: є тут рука, що дбає за добробут та охайність, це не пустка. Коли збереться кілька жінок, Тарасові все здається, що це злетілася зграйка птиць і щебече.
Вони, як атмосфера, що оживляє бездиханну плянету. Нема їх — все стає мертве, як найкращий пейзаж без людини.
Крім того, Тарасові було близьке і властиве жіноче світосприймання, — більше чуттям, ніж глуздом. Може ще й тому почував він себе гарно в жіночому товаристві.
В жіночій компанії він якось дуже швидко ставав своїм, при ньому не соромилися й не церемонилися. Так було, наприклад, у студентські роки — неминуче заходили приязні братські стосунки, невідмінно дівчата ставали з ним на приятельську коротку ногу, — і та приязнь створювала атмосферу, куди не промикається еротичний шал. Але це була атмосфера, насичена найтоншим ароматом. І може, краще так, ніж бути засліпленим, зачарованим, як Гапкою-"далігаткою" а потім у роздериротній нудьзі відвернутись.
Була колись Неля, що, нехотячи, так зранила його серце, — але те було давно, давно...
І от тепер йому знов щось причинилося. Чи то досі голова його була забита іншим, чи пора тепер така прийшла, чи відвик він і занудьгував у селі без жіноцтва свого інтелектуального рівня, чи дуже вже усамотнився тепер, — зразу, як тільки опинився серед цих жінок, своїх давніх приятельок, — відчув, що доведеться йому тут зміряти свої душевні сили.
Обидві вони сколихнули заціпенілі, заглушені іншим струни, — і кожна по-інакшому.
Чому відчув він гостре жало ревнощів, як побачив Кили-ну, як дізнався, що й Килина одружена? Нащо запитав себе: "Чому не я її чоловік?" Але ж не хто, як він, очей не зводить із Тамари, його хвилює кожен рух її, кожен перелив у голосі, кожен випадковий дотик?
Ось сидять вони в тісній кімнаті, на утлій канапці, поспішають усе розпитати, все розказати, розмова весь час переривається, бо Килина все вибігає по хазяйству.
Тамарине життя було оглянуте найперше. Вона має самі успіхи, їй щастить у житті, вона не пропаде. Тарас уже це знав, а якби й не знав, то сам вигляд Тамарин наведе на вірний здогад.
Хіба її тоді не виставили з інституту? А їй, як з гуски вода. Ще краще! Знайшла собі кімнату, як бонбоньєрку, — пам'ятаєте? В отієї самої, що нас у няньки запрошувала, — вступила на геологічнТ курси, щасливо закінчила.
Трохи, а може й багато, вона промовчувала, перескакувала, пересипала жартами, так, що сам зміст губив своє реальне значення.
А як же Килина живе? Дітей, аж двох хлопчиків, Тарас бачить, добре бачить. Але що це за креслення на столі в неї? Невже з геологією, тією улюбленою наукою, покінчено?
— Пам'ятаєш, Килино, як ти захоплювалася, пам'ятаєш палкі мрії про експедиції, десь у казкові, романтичні, екзотичні краї? Невже ж і з тобою сталося те, що з кожною? Протоптана доріжка, — заміж, діти, пелюшки... сім'я... і сіла? Оце й уся ваша рівноправність? — трохи з жалем питав Тарас.
На те подібне.
— Стільки питань зараз, що важко й відповісти! — іскрилася Килина своєю давньою невпинною посмішкою.
Килина ані трохи не змінилася, хіба може трохи не така незграбна стала, якась заокругленіша, тонковидіша. А ще — проділь посередині і коси виросли. Але так само широко, щиро-іскристо всміхається.
— Креслення, — то мого чоловіка. А я йому допомагаю часом. У казкових експедиціях була, — це вже не мрії, а невід'ємне минуле. Маю кілька статей про нафтові родовища... Була і ще надіюся бути, тільки вже разом із синами. Ось хай підростуть, — а тимчасом ми їм манну кашку варимо. І це потрібно. А якби ти знав, скільки цікавого в цім! Скільки спостережень!
Ні, вона не змінилася, не сіла. Вона за що не береться, то їй "страшенно цікаво"...