— О! Привітання товаришеві Сарґолі! Чув, чув, що ви приїхали !
І хотів був пройти. Ви?
— Довгенько пропадали. Щось новенького написали? І все?
Тарас мав охоту по-стародавньому запитати:
"Слухай, Борисе, там я тобі прислав колись п'єсу. Чого це ти присвоїв її собі?"
Але він до цієї хвилини думав, що має справу з тим самим Борисом, з яким жили разом. В цю ж хвилину на нього вдарило іншим духом, хоч цукрова посмішка вже осяяла Борисове обличчя. Ця посмішка, видко, завжди готова була з'явитися, якщо було потрібно. Душевна організація Тарасова дуже швидко реагувала, відзвучувала, переймалася, відчувала справжню щирість, чи нещирість і не витримувала натиску ззовні.
Офіційна ввічливість не давала дороги до приятельської сварки, вона вела по лінії найкоротшій. Сказав добридень —і до побачення! Микитчук, видно, поспішав, бо поглядав на двері. В цю хвилину рамки офіційносте зімкнулися, оточивши їх обох атмосферою глухої ворожнечі.
— Я хотів лише опитати тебе... вас...
— Щось маєте зо мною говорити? Будь ласка! — засунувши руки в кишені, напівзневажливо сказав Микитчук. — Прошу сюди, — показав жестом у бік порожньої кімнати із столиками й стільцями попід стінами.
"І чого це він так бундючиться? Дметься, мов жаба! — не міг зрозуміти Тарас. — Перед ким?"
Але мимоволі й сам він наїжачувався все більше й більше. Замість того, щоб підкорити Бориса, заставити його по-давньому, по-приятельському поговорити, він сам переймався, заражався.
— Що ви зробили з моєю ^п'єсою? — таким самим згорда офіційним тоном запитав.
— З якою, себто? — здивовано подивився на нього Борис. Борис усе ще не розумів.
— Ви? Мені? Я перший раз чую, щоб ви мені надсилали п'єсу... Я ніякої п'єси не одержував.
— Але ж п'єса моя! Та, що я вчора бачив у театрі. Моя, і обоє ми це добре знаємо... Краще нам тут поговорити на самоті. Яке право мали ви присвоїти її собі? Бо... Вони обоє посхоплювалися.
— Слухайте, товаришу! Чого ви прийшли сюди мені погрожувати? Я вас перший раз бачу після того, як ми мали випадковість разом учитися в вузі. Раптом ви, як сніг на голову, падаєте мені з якимись смішними претенсіями. Чого ви хочете від мене? Дозвольте, мені ніколи!
І він зробив рух іти геть.
— Ах, мені також ніколи! Я думав, що маю справу з порядною людиною, а виявляється — із злодієм! — закипів Тарас. — Добре, я йду, але я буду боротися, я все підійму на ноги, я доведу, що п'єса моя. Не маю жадної охоти даруза-ти вам ту п'єсу.
— Ха-ха! Прийшли мені в темному куточку загрожувати? Шантажувати? Можете доводити... Якщо ви прислали купу своїх учнівських, безграмотних дописів, то це ще не значить...
— Послухай, Борисе, нащо ця комедія? — спробував Тарас по-інакшому подіяти на Бориса. — Адже ж ти не заперечуєш, що рукописа мого одержав...
— Досить! — злобно скричав Борис. — Я не маю більше ні часу, ні бажання говорити з вами. Якщо ви вважаєте, що я злодій, то прошу... Начхать мені на вас!
І він показав на двері з зарозумілою, ображеною міною:
— Чого ж? Швидше! Поспішайте!
Але Тараса вже в кімнаті не було. Він проскочив повз групи грачів, червоний і стуманілий від образи.
IV.
При виході він хотів прошмигнути повз Кузьму Волинця, що з напускним безпечним виглядом намірявся взятися за мідну ручку вхідних дверей. Але Кузьма, мельки глянувши на нього, руку від дверей відсмикнув і з тривогою в голосі запитав:
— Що з тобою?
Тарас уникав зустрічі із Кузьмою та Дем'яном. Йому були неприємні їх злісний сарказм, озлобленість і безнадійний песимізм, особливо в Кузьми. Крім того, вони його нещадно висміювали, не можна було й слова сказати про літературне життя чи про щось запитати, як вони його підіймали на глум.
Кузьма ходив усе з підпухлими від пиятики очима. Завжди був голодний, занедбаний... Все скаржився, що не хо-тять друкувати, не дають ніякої роботи...
Тому Тарас і хотів утікти від Кузьми, але Кузьма турботливо, пронизливо дивився на нього й наполегливо запитав удруге:
— Що трапилось? Чого ти в таких плямах?
— Бо Микитчук — падлюка! — випалив Тарас.
То буває хвилина, що треба висловити своє почуття хоч стовпчикові.
Кузьма не здивувався, не розпитував нічого, почувши таку категоричну заяву. Він тільки притягнув до себе Тараса й майже пошепки виразно прошипів:
— Чого ти до нього ходив?
Однаково, треба було комусь розказати. Якби не Кузьма, розказав би чорту, бісу. Конче треба було йому вилити ту силу обурення, люті, від якої земля в нього під ногами хиталася. Нехай Кузьма кепкує, глумиться. Тарас не може втриматися.
Він усе розповів. Про п'єсу, про те, як вона потрапила до Бориса, як він учора "побачив її в театрі, про цю розмову щойно.... Він тепер нічого не пошкодує, він роздмухає скандал на весь світ.
Кузьма слухав його мовчки, щільно затиснувши уста, зсунувши брови. Не проронив жодного словаг.
Він вів його під руку і повів по широкій вулиці, просто туди до Дніпра, де в далину стелилися луки, розлатані пісками та лісами. Хоч було дуже тепло, він усе щулився в своєму коротенькому піджачку. Пристрасно промовив, коли замовк Тарас:
— Ми ж тобі в перший день казали, що він — падлюка! Не повірив? Тепер сам переконався. Але справа не в тому. Чого ти до нього пішов? Чому не порадився з нами, зо мною?
— Та чого маю радитись? В мене вкрадено п'єсу, й я на весь світ це скажу! — палко скричав Тарас.
— Ти тільки не тріпайся. Ти не бачив смаленого вовка. Цей тип не спиниться ні перед чим. Той, хто раз став йому поперек дороги, не сміє вже просити собі Бога. Він того, рано чи пізно, з'їсть. Він нікому нічого не забуває. Варто тобі сказати десь слово проти його мазні, варто, щоб тільки воно донеслося до нього, як Микитчук уже так віддячить, що...
ЗО
— Та що він таке? Не такий самий, як і ми, грішні? Я його зовсім не боюся!
— Не єрепенся, а слухай, що я буду казати...
Кузьма говорив не шумливо, не так, як завжди, а теплим тоном старшого брата. Цей Тарас наївний, як молодий цуцик, він зовсім-зовсім не знає ситуації і ладен наробити непоправних дурниць. Кузьмі жалко його свіжої енергії, що розіб'ється об залізні мури.
— Може сам Микитчук із усією його чортівською нахабністю та честолюбством нічого й не значив би, але...