— Бо й ні! То може за тобою!
— Е, не кажи! Я вже бачу, тут щось завіряється. Він тільки на тебе й дивиться.
— Ой, якби я тобі щось сказала! — знову натякає Дарочка.
— Та кажи швидше, бо я вже лусну з нетерплячки!
— Тільки ти нікому-нікому не говори. Забожись, що не скажеш!
— Єйбо, присьєйбо!
Дарочка витягає щось із • кишені, розгортає хустинку, розкриває коробочку й показує.
— Диви, що мені сьогодні подарував Петро!
— 1-і! А їйбо! — розгорілися Мар'янчині очиці. Низка червоного намиста аж очі вбирала.
— Ану, надягни!
Вбиралися *о одна, то друга, десь геть далеко відійшовши, щоб люди не сміялися з них.
— От, той Петро! І чого він таке собі здумав? — не добирала Дарочка.
— Любить тебе!
— А скажи, — любить, чи ні? — сумнівалася Дарочка. Вона так би хотіла знати. Все, все, — і погляд, і усмішка,
і ці коралі, і от де вона, там він крутиться, мов із під землі виростає, — все це таким солодким туманом обгортало ії, а від того ще більше хотілося знати: любить, чи не любить? Мабуть, ні!
Вже скільки раз вона ворожила. Візьме стеблину молоденької травиці, насіче її нігтем і рахує-приказує:
— Любить — не любить, плюне — поцілує, до серця пригорне — до чорта пішле, своєю назве. Любить — не любить...
А як виходило "не любить", то до трьох раз ворожила, щоб вийшло таки, що любить.
Так і тепер. Зірвали галузку з бруньками й почали ворожити.
— Любить, любить! — сміялася Мар'янка. — А ти його теж, мабуть, любиш?
— Е... ти б хотіла усе знати!..
— О, почервоніла! Я йому сьогодні скажу.
— Мар'янко, крий Боже! — вчепилася Дарочка за рукав їй. — А як він не...
Вони б цілий день про це говорили і не надокучить їм.
— Вбери намисто! — просила Мар'янка. — Вдягни! Тобі так гарно в ньому!
— Чогось соромно! А що я мамі скажу? Спитають же, де взяла.
То була поважна заковика. Мар'янка задумалася.
— Ну, й що ж би тут таке збрехати? Дарочка ажніяк не вміла брехати.
— А, де той Муркур? — забракло Мар'янці. — Він би зараз щось вигадав.
— О, ще й Муркурові розкажи!
— Зажди, щось я видумаю... О! Скажи, що знайшла!
— Як знайшла, то треба віддати. Мама не дозволять носити.
— А ти скажи, що... Скажи, що купила!
— А за які гроші?
Так і не додумалися, що сказати. Вже виходив із церкви хресний хід, пан отець у білих ризах, за ним корогви, свічники, півчі, люди. Три рази обійшли кругом церкви, тоді святили паски...
IV.
Христос воскресе, Хома паску несе, А Хомиха порося, Похристосуємся... Дзвони й дзвоники на дзвіниці наче видзвонювали ці слова. То діти цілий день напереміну баламкали, ані хвилини не даючи спокою дзвонам.
Сонце в цей найрадісніший день року світило щиро, якнайтепліше, але не пекучо. Скрізь розпускалася ніжною пінкою зелень, скрізь було ніжнозелено, молодо, весело.
Скрізь і всюди земля була всіяна червоними, синіми, жовтими цяточками, — з крашанок. То діти христосувалися чия дужча? чия переб'є — і тут же переможець з'їдав виграну крашанку, а шкаралупками мозаїчно встеляв весняну землю.
Така ж сама молодість вирувала навколо церкви. Писанки й крашанки ожили, поробилися дівчатами в яскравих, кольорових убранях, вишиваних сорочках, вінках та розмаених на повітрі стяжках.
Писанки й крашанки побралися за руки й довгим журавлиним ключем ходили кругом церкви, зливаючи ритм пісні й руху в одне. Плели хрещика.
Дарочка з Мар'янкою прийшли, аж як хрещик плівся через усю Марійку від церкви до цвинтаря.
Петро уже давно їх чекав. Він ще здалеку всміхався дівчатам. І як рано чомусь не насмілився, а звичай велить, то мусіли тепер цілуватися. З Мар'янкою спершу.
— Христос воскрес!
— Воістину воскрес! Так тричі.
Коли надійшла Дароччина черга христосуватися, вона запручалася була, але — так звичай велить.
І з Мар'янкою Петро поцілувався в щоки, а Дарочку три рази поцілував аж у самі уста.
Бідна Дарочка спаленіла! Може й справді Мар'янка йому сказала, що вони ворожили на листочках і випало їй останнє "поцілує". Але коли вона могла йому розказати?
Всі з церкви тоді пішли вдосвіта додому розговлятися. Розговілися, — тато пішли, спалили під яблунею свячені кришки й шкаралупу, а тоді вже старі полягали спати. Дарочка ж анітрохи не хотіла й не могла спаїи.
Цей день великодний довгий, як море. Нічого не робиться в цей день, усе святкує, все радіє сонцем, весною.
Ще не повставали старі, як прийшла Мар'янка. Довелося їй трохи почекати, щоб повставали старі, та щоб справити враження своєю новиною.
— Оце, — каже, — бачите, яких стяжок наслав мені Данько із Києва? А ще прислав він ось яке намисто. Тато казали, — тобі віддати, Дарочко!
Тато Мар'янчин Дарочці доводився хрищеним батьком.
— Але гарне! Вдягни-но, Дарочко! А тобі воно й пасує! — каже мама.
— Я вже й не скину! — раділа Дарочка.
— Десь-то розбагатів ваш Данько, що таких дарунків наслав., Що ж він іще прислав?
— А малій Явдошці ще черевички прислав, — навмання збрехала Мар'янка.
— Воно ж іще не ходить, у колисці.
— Він там знає!
— Коли ж він сам уже приїде?
— Писав, що після Зелених свят.
— О, десь-то велике цабе вже стало з вашого Данька! От тепер це намисто красується вже на шиї в Дарочки
і Петро із радістю те бачить, милується.
Мар'янка не.витерпіла й розказала Петрові, як то вона туману в Осташенків напускала — і всі вони сміються, хоч Дарочці совісно, що вона гріх на душу прийняла. Але так же хотілося сьогодні намисто вбрати, що...
Ні, не змовилися Петро з Мар'янкою!
Але чого ж він її тільки одну в уста поцілував?
V.
Ніжна зелень весни вже згусла в соковиту, вже все розпустилося, вже в городах усе вкорінилося, розросталося.
Було це ще не літо, але вже й не весна. Минули Зелені свята. Був час полоття в городах.
Не було ще палючої спеки, але й сонце припікало та вигрівало навіть материні старечі кістки.
Дарочка з Марією пололи бур'ян, не розгинаючи спини. Наче втікаючи, Дарочка все виривалася вперед, вона полола завзято і непомірковано. А може того й не помічала, бо була в п'яній нестямі, причинна.
"Чому Дарочка не обзивається, не співає, така чудна якась мов не тут вона?" — думає собі Марія.
Щось із нею діється. А що? Вона й сама не тямить, сама жахається.
їй хочеться, — нестерпно, жагуче, — цілуватися. О, Господи! Не вірить сама собі, — а так! І чи було те все, чи примарилося?