Ішов Тарас у найкращому настрої, повний цим рожевим бадьорим ранком. Із зеленого бульвару звернув на широку вулицю.
Скільки раз виміряв він туди й назад цю вулицю, ще за студентських років! Але дивно, — ніколи не здавалася вона йому такою широкою, розлогою і стрімкою в далину. Чи то може після сільських кривих вуличок йому здається, чи звик він її бачити заповненою людьми? Тепер, о п'ятій годині ранку, вулиця порожня, тільки крислаті могутні дерева в два ряди обіч просторих тротуарів біжать кудись уперед.
Піде Тарас ліворуч, — упреться вулиця в мури Золотоверхого манастиря-кубуча, а звідти стрімголов покотиться кручами ДО ріки. Поверне він праворуч...
Тарас аж ахнув. Він же думав, що ця вулиця рівна, як стіл! О п'ятій ранку, чи після довгої розлуки, Тарас побачив її неспокійний, схвильовано-м'який вигин — то спад у долину, то піднесення вгору, наче вона пружиниться. Струнка й пружинна вулиця веде кудись у простір. Горби і уголовини, по яких вона прямує в сині поля, не заважають їй бути прямою, як стріла.
Тарас зустрічався з милим другом.
Любив він своє місто за те, що в ньому можна ходити поміж кам'яних згромадищ, відчувати подих велетня і не бути обтяженим, пригніченим тиском міського каменю й цегли. З якого місця не глянеш, — вежі, скляні бані й багатовіконні чотирокутники повстають тобі на тлі далеких лісів, жовто-зелених ланів, заливних замріяних лугів.
Кожен звив, вигин міста, вулиці відкриває якийсь мальовничий краєвид, панораму щедрого на несподіванки сполучення природи й архітектури.
Тарас міг бути в своїм місті й, серед високих будинків, дивитися на свою Україну, ніколи не почувати себе відірваним від неї.
Так, здалека дивитися. Бо зблизька, на провінції, все чогось його отруювало. День-у-день товчи те саме! Самотність і нерозуміння подій навколо... Ні, вже села з нього досить!
Він звернув у ту вулицю, де жили його давні приятелі. Кожен камінь на бруківці його тішив. Не знав Тарас, що так за містом затужив!
Було ще, мабуть, рано вриватися в чужий дім і Тарас вирішив посидіти у садочку на лавочці. Душа його відпочивала на подушці новизни, так йому її бракувало.
— Дайте хліба!
Тарас озирнувся. Це слово його і тут переслідує? Якийсь рефлекс виробився вже в Тарасові, день-у-день довбало його те саме слово. Він ладен був зненавидіти його, коли б не стояло на сторожі з дитинства засвоєне, відчуте, може й незрозуміле: "Хліб — святий". До хліба не можна ставитися зневажливо, чи ненависно, — тільки побожно. Так казала мамина, від предків засвоєна, релігія.
Тарас обернувся. Він ладен був перенести свою відразу на перше слово: "дайте".
Біля будки із хлібом стояло троє селян. Продавець кінчав приймати хліб і, не звертаючи уваги на селян, зважував його.
— Дайте хліба! — сказав знов селянин.
— Продайте! — принижено сказала жінка.
— Не моґу, ґражданє! — відповів солідно продавець.
— Хоч хунт! — просила жінка.
— Не моґу, граждане, в сілу своіх служебных обязанностей... Не моґу! Только рабочім...
— Ми ж ваші робочі! — канючив селянин.
— На карточкі — пожалуйста! — з поготовою відповів продавець.
Переговори ні до чого не доводили. В селян не було карток. Вони потупцювали коло будки ще, подивилися заздрісно на хліб і, понуривши голови, пішли. Вони не бачили юнака, що розгублено стояв на тротуарі і, проходячи повз нього говорили:
— Дурний мужик, що в місто хліб возив. Каменю б їм привіз!
— Гарячого! — додала молодиця.
Весь чар сонячного ранку зник. І тут його переслідують кошмари. В конструктивну епоху стирання гранів між містом і селом душа розпиналася між прекрасною ідеєю й огидною дійсністю. Це ясно, що селяни політично неписьменні. Вони або несвідомі, або одверті клясові вороги, вороги чудесного соціялістичного будівництва, піднесення продуктивних сил і енергії всього Союзу. Одверту контрреволюцію на вулицях городять: гарячем каменем хотять засипати місто.
Але політично трохи свідомий і трохи письменний Тарас, розумом посковзнувшись по утертих, знайомих рейках газетних фраз, усім серцем був чомусь із цими зашмарованими, облатаними селянами із клунками на плечах, з почорнілими, запраженими устами. Хіба це не їхня праця, не їхній піт втілився в гори запашних буханок на полицях хлібної будки? І от селянин прийшов до міста, кланяється, просить, але йому тепер не дадуть! Держава робітників і селян...
Дідько бери всякі ідеологічні надбудови і вихиляси дія-лектики, Тарас хоче бачити факти голими, без наліпок, без прикрас, без гарних, присипляючих фраз, без тюрнюрів "п'ятиліток у чотири роки" без фалдів і дармовисів "ударництва й соцзмагання".
Чому селянам у місті робітничо-селянської держави не дали хліба?
II.
Здається, він стукає в ті двері. Адреса перед ним. Невелике хвилювання, маленька ніяковість, — як то його зустрінуть колишні друзі... Може б не слід до них іти з валізою? Але дарма, вони вони колись жили разом.
Поет навіть не прокинувся, коли Тарас, нарешті, добився до їхньої кімнати, взявши спочатку приступом вхідні двері, а потім ледве достукавшись сюди. Прозаїк перевернувся на другий бік, байдуже глипнув на дорожню людину і заснув. Лише критик цікаво поглядав зпід ковдри на Тараса і розпитував.
Після ранкової омитої овіжости, Тарас відчув себе зле в задушливій кімнаті, пропахлій перегаром алькоголю та тютюну.
Під столом було наставлено порожніх пляшок від пива, вина й горілки. Гуляки не прибрали і на столі перед тим, як послатися. Ранком на чужі очі виповзла вся неприваблива картина п'яного парубоцького бенкету, все те, чого не давали помітити учора ввечорі веселящі пари.
Тарасові навіть шкода стало оцих великих, нерозумних хлопців, що безжально втрачають під ковдрою найкращу частину дня.
Третього, власне, не сподівався він тут бачити. Сміянець уже вернувся з армії? Так, недавно демобілізувався... Живе, покищо, тут, але вже має кімнату й перебирається туди.
Куций і круглий Сміянець не змінився з того часу, як разом училися, армія не обтяла його опецькуватої повноти. Він сипав словами, ентузіястично розповідав, як армія вибивала й вибила з нього неврастенію, який він тепер міцний став.
Все ж, він набрав невловимо тих рис, що надає армія, якоїсь чіткости в рухах, молодецькости. Очі були ті самі, усміхнені не то наївно, не то підхлібно, не то добродушно, не то собі на умі.