— Ти в мене дуже активна! — починала Наталка. — Та нічого нам із тобою не поможе. Терпімо, може хлопці, або старий нам припишуть щось. А покищо, терпімо! Так нам Бог дав за те, що ми в нього не віримо.
Після того, як викинули їх із колгоспу, викинули з хати, дозволили тільки одежу та горшки взяти, — Тиміш із хлопцями десь поїхали. Куди, й самі не знали. За людьми. Одно з двох: або на Донбас, або в Крим. Може знайдуть Карпа, брата Наталчийого, що на початку організації комуни виїхав із Марійки, — і як він знав, що з цього таке нещастя вийде? Десь може стануть на роботу, а тоді й її заберуть до себе. Якщо в дорозі їм що не трапиться, нехай Бог боронить.
Наталка зосталася сама, як палець. Часом тільки Серафим Кармаліта забіжить, — посидять, погомонять, згадають Тараса.
Десь як виїхав, то й загуло за ним. Чи знає він, що дядько Муркур десь утік, а якби не втік то вивезли б на Соловки? Ще якесь дядько щастя має. А Галя та бідна теж скитається десь по світах . .. Дядина Одарка сама зосталася .. . Та що там казати! Всім добре прийшлося! Пішла б і Наталка кудись, щоб у холодній хаті не ночувати. Але село велике, людей багато, та піти нікуди. Всі чужим-чужісінькі поробилися, і говорити з тобою бояться.
Хіба до Марії? Все ж, родичі вони, сестри двоюрідні.
Так Мотря геть на другий бік вулиці переходить, як побачить здалека Наталку. А хіба Наталка винна? Як таке-о щось кругом робиться... Як он комунари вже побилися . .. трос вбитих... Закололи потай свиню, та не помирилися.
Т&ке зайшло між Марією й Наталкою відтоді, як переховувався в Марії батько її, дядько Василь. Наталка тоді з дорогою душею зайшла б до Марії й чогось би принесла, хоч якого там підпалка. Але боялася. заходити, щоб не побачив хто та не доніс у вуха, що Наталка з куркулями ком-панує. Оно один раз забігла смерком, хлібину занесла, — й то крадькома. Марія в руки цілувала.
А другого дня зустрілися на вулиці, й Наталка задивилася в другий бік, буцім-то не бачить. Бо якраз ішов той Кольобашка, зараз було б заміченіє Ладькові, що твоя мати з куркулями заходить.
Як уже такі, як Марія з дядьком Василем куркулі, то пожаль, Боже! Але мусиш терпіти . ..
То ото відтоді розгнівалася Марія. Як іде, та бачить Наталку, то переходить геть на другий бік вулиці.
Є ще і своя рідніша рідня, сестра Хросина, що за вчителем. Ще, до котрого часу, їх не зачіпають і, можна сказати, одна тільки Хросина з них і живе нічогенько. Корівку має, молочко, город свій має. А як з учителя, то й придна-логу з них не беруть... Правда, скупенька стала Хросина, води не допросишся в неї, але що ж тут дивувати? Як собі не вистарчає та з обметиці того пиріжка закрутиш із буряковим листям, то мусиш і скупим стати...
Як он, кажуть, у Розумниці, за день шістдесят дітей померло, їх закопали всіх разом, а собаки розґрабали яму, та розтягли ...
Наталка довго ходила по хаті, крутилася, — з кицькою розмовляла, сама з собою. Ні, не сидня їй у хаті! Пустка, холодно, страшно від усіх оцих думок .
І мимоволі взяла Наталка велику хустку, напнула її й пішла до Хросини. З дороги вернулася, загорнула в хустину одного пиріжка з буряковим листям для малого... Такий уже в їх роду споконвічний звичай, — як іти до кого, то з гостинцем, хоч із колачиком, хоч із пампушкою. Звичаю того не їй ламати, хоч пиріжок був і останній, і спекти вже не було з чого.
Там і заночує, бо чогось не може всидіти сама в хаті.
V.
Минула година, може півтори, — Наталка вже відмикала свою хату, темна, як ніч, із щільно затисненими губами, мовчазна й зосереджена. Мов камінна. Вона не обізвалася до кицьки, не засвітила світла, а сіла на лаві, під тим місцем, де були колись образи, а тепер портрет Сталіна, — й аж допіру заплакала.
Та не минуло й трьох хвилин, як у віконце щось постукало. Наталка стрепенулася. Невже Хросина слідом за нею йщла, не витримало її серце? А як же інакше й могло б бути? Своя ж, не чужа ... То на неї щось таке найшло було.
Бо хто ж може ще стукати? В хаті темно, в такий час усі люди сплять.
Наталка, не питаючи, "хто", відчинила двері. Стояла безмісячна весняна ніч, але зорі були такі яскраві, що й без них було видно.
В прорізі дверей стояла якась широкоплеча постать і зза спини визирала рушниця.
— Хто це? — скрикнула Наталка і хотіла швиденько зачинити двері назад.
— Не лякайтеся, — відповів знайомий, м'який голос, — не лякайтеся ви цієї рушниці та швидше ходімо в хату.
Голос ^був дивно знайомий, хоч чоловік був обвішаний зброєю, з вигляду — страшний розбійник. І обличчя в пітьмі не видко було.
Наталка ще стояла, заніміла. Вона б крикнула, якби в неї вистачило духу. .. Але як буває увісні, — хотіла крикнути й не могла.
Чоловік відсторонив її, ввійшов і сіни, втягнув за руку Наталку, дбайливо замкнув усі защіпки, наче був тут свій і краще за господиню знає всі входи й виходи.
— Ще й досі не впізнали? — домашнім голосом промовив незнайомий. — Засвітіть на хвилину сірника. Або чекайте ... Та не трусіться!
Він витер сірника й Наталка злякано відступила. Перед нею стояв озброєний, з патронними стрічками навхрест Серафим Кармаліта. І ця зброя не пасувала до того звичайного лагідного виразу очей, з якими завжди звикла бачити його Наталка, який був у Кармаліти й тепер.
— Прийшов до вас попрощатися, — тим самим голосом сказав Кармаліта. — Не маю більше нікого... А перед смертю, кажуть, треба прощатися ...
— А, Господиньку, що це ви на себе начіпляли! І про яку це ви смерть говорите?
— Про всяку. Чи пам'ятаєте ви, Наталко, як колись помирав у хати вашої матери один вояк? Отак, як і тут, був піл а він на ньому лежав.
Господи, та як же Наталка цього не пам'ятає! Але ж яким святим духом він про це знає?
— Бо то був я!
Не раз і не два Серафим із Наталкою про маму згадували. Жадібно слухав він Наталчину, щедру на спогади, мову. Допитувався, — чи не шкодувала матір, що пригріла й доглянула чужого сина? Чи не проклинала хвилину, що впускала рр хати?
Ні, не жаліла й разу, вона така завжди була, любила роздавати, що мала.
А як помирала? Той вояк не знає, може, що його рятунок коштував їй життя. Нащо безцільні жертви, що про них ніхто ніколи й словом подяки не згадає?