Посміялися всі з такої поради голові розумнянського колгоспу, а не знали, що цієї ж ночі їх церква згорить, як свічка.
— Це ви самі чули? — запитав слідчий.
— Не я один. Це було в канцелярії колгоспу, люди розбирали наряди на роботу ...
В голові у Валер'яна Климовича ворушились якісь нові комбінації.
— Так ... А чи пригадуєте ви ...
9. ЧИЯ ПОКОТИЛАСЯ?
І.
Зза сцени в залю і назад із залі за лаштунки бігала Соня Бенціонівна, дрижипільська вчителька, дочка ліверанта, Беня Співака, місцева комуністка. Враження від її біганини було таке, наче тут, у сельбуді, має відбутися якась родинна вечірка і перед вечерею вона робить останні розпорядження, оглядає, чи так накрито стіл, чи досить тут чарок і карафок.
За кілька хвилин має тут розпочатися чистка партії на відкритих партійних зборах. Всякий, хто хотів, міг прийти, слухати, питати, висловлюватися.
Поприходило багато людей, повна заля.
Явдошка Дуб'яга сиділа на самому переді і прийшла із самого початку. Вона сиділа з Маланкою Закриничною, дружиною одного з членів ради. На руках у неї був п'ятилітній син Марксель. Ім'я, дане йому, було по-модному скомбіноване з трьох: "Маркс-Енґельс-Ленін".
Маркселик розбушувався й насправжки сердився:
— Ідіть ви к чортовій матері, не чистьте мого батька, він хороший партієць! — кричав він до сусіда.
Явдошка його втихомирювала. Маланка також.
— Ти ж, Маркселику, казав сам, шо прийшов чистити свого батька, а це вже не хоч, щоб чистили!
— О, то то я! — заперечив гордо Марксель. — Мене вся комуна боїться!
— Еге? Та й чого?
— Бо ніхто до хати не пускає.
— Так бояться?
Щаслива дитина! Воно, дурне, нічого не тямить ще. І не хоч, то заставить сміятися, забутися. Дітям що?
— Мальвіна вже трохи підросла, щось розуміє,—кивнула Явдошка в бік дівчинини, що сиділа тихо, як мишка.
— Тільки й їхнього, — зідхнула Маланка.—Он моя Єля небагато старша за вашу, а, Боже, як плакала, коли ми вибиралися із своєї хати.
— Це й досі не звикли тут у нас? — запитала Явдошка. Маланка з чоловіком і сімома дітьми перебралася з ви-
селку у комуну ще до масової колективізації.
— Та й тепер уже наче й нічого, але зразу ... Так чудно було! "Мамо, чогось тут недобре, наче додому хочеться, тут погано!" — "Чого, доню, тут гарненько!" — кажу до неї, а самій на серці так гірко! Сяду та й плачу! А старий не пускає тоді надвір. Каже: "Як плачеш, то в хаті, щоб ніхто в комуні не бачив... Я знаю, чого ти плачеш! Це за своєю хатою сумуєш..."
Та так сядеш, подумаєш... Однаково, довелося б покинути, як смерть прийде. Колись же та треба було б її покинути. Не все ж одним життям жити, треба ще й другого спробувати... — Отак розважу себе... А то ж вік проживеш і нічого не бачиш!
Маланка говорила це, а самій сльози текли на виду. І досі "ще жалко, сумно було за тією хатою на виселку у зеленому віночку.
— Образи там усі покидала, разом із хатою, хтось буде вже на них молитися. А інші пороздавала. Ото й тільки, що в скриню сховала мамине благословення... Та ще є пам'ятка з хати — фотографія. Пилип навмисне зфотографу-вав. Каже:
"Хай наші діти хоч знають, як ми жили колись..."
Дітей у Пилипа Закриничного було багато, семеро. Він і в комуну тому пішов, що не бачив для них дороги іншої. А комуна й прийняла його тому, що багато робочих рук привів із собою Закриничний, не треба годувати старих та малих. Та ще й за те, що був добрий господар. Правда, довго-довго не переходив він у комуну жити, аж перед суцільною колективізацією покинув хату.
Тим часом, чистка вже починалася. Соня Бенціонівна вже не бігала, а сиділа за столом, покритим червоним сатином. Поруч неї сидів старенький огузкуватий чоловік з м'яким і лагідним виразом обличчя та третій член комісії — у пенсне, з начальницько-ревізорським виглядом.
Колишні приятелі й куми, а тепер непримиренні вороги, два сільських комуністи, Хома Вергун і Яків Дуб'яга, зрівнялися сьогодні. Сьогодні їм обом випадало стояти перед Сонею Бенціонівною й чекати, яку вона видасть їм долю із своїх милостивих рук.
Вергун стояв, як салдат на муштрі, або як учень перед учителем, — не сміючи поворухнутися, — і щось нерозбір-чливе розказував:
— і... і я працював удома ... При приході поляків ... при приході поляків ... Вот ... В общем, сущность работи ...
Голова, сивенький, м'яко слухав його плутанину й, нарешті, перебив:
— Чи ви член колгоспу?
— Член.
— Давно?
— Ні, недавно. Кілька днів...
— Чом досі не йшли?
— Жінка не хотіла.
— А оце, значить, кілька днів тому жінка захотіла? Вергун мовчить.
— От ви податку не платите, як комуніст, а коли'б прий-шлося дати?
— Муситиму платити ...
— Скажіть... Чи вважаєте ви, що в селянина непроле-тарський настрій, як він не хоче йти до колгоспу? Так?
— Так...
т— А чом же ви не йшли? Чи ви вважаєте, що колгосп і без вас збудується? .. Хай— хтось? ..
— Труднощі є, але треба їх знищити спільно, — відповів на це Вергун.
— Як це спільно?
— Сообща.
— А паску святите? — запитав молодий у начальницько-пихатому пенсне.
— Я не свячу ...
— А жінка?
— А жінка? — Павза. — Я не пам'ятаю, щоб святила.
— А до церкви ходить?
— Я не ходжу... Жінка теж, здається, не ходить...
— К скажіть, — м'яко й влізливо допитувався сивий чоловічок. — Найкраще було б, щоб ця комуна згоріла? І щоб усі розійшлися по домах?
Вергун упрів.
— Це було... Я говорив по-дружеськи й говорив по-шутєйному... казав, що селяни так говорять... Я казав, що селяни так говорять ...
— А ви теж селянин, — ловив сивоголовий на слові. — Виходить, ви теж так думаєте?
— Я знаю, це написав Швець... По злобі...
— Зовсім не Швець, — грався із жертвою сивенький.
— То може хтось другий!
— Виходить, ви Шевцеві також казали?
Допитуваний був уже зовсім мокрий і розгублений, а сивуватий голова комісії не переставав допікати йому запитаннями, своїм м'яким і влазливим голосом, підкріпленим ласкавим поглядом.
— Ось послухайте цю заяву. "Прошу комісію розглянути цю заяву і дати кінець..." — почав читати голова комісії якусь довгу скаргу на Вергуна.
Людей найшло дуже багато, але не вельми вслухалися в те, що читає голова, що там говориться коло столу. Всім було ясно, що Вергун сьогодні з партії полетить. Тут уже йому згадають і про давню боротьбу з комуною, і про затишну садибу до річки, і про те, що він формально лише вступив до колгоспу, а й досі носа не показує на роботі.