— Молодиці! Підписуйтесь! Хто цьому Дуб'яжці казав, що можна поздіймати дзвони з церкви? — щебетала повитуха Сек лета, бігаючи поміж жінками.
— Еге! Я добре пам'ятаю, як він казав: "Хто релігійний, то може й так помолитися, а дзвони потрібні для тракторів ..."
— Хай суд сюди виїде, ми всі тут розкажемо! — розважливо говорив бородатий Степан Олійник. — І про штрафи, і про холодну, і про те, що корів заставляли зводити ... як на Соловки висилали за те, що не хоче до колгоспу.
— А в мене скриню забрали! — Готова вже була із скаргою до виїздного суду Марія.
— Бо дурна! Хай би до мене прийшли! ..
— То ви тепер дуже сміливі, а заяву до колгоспу подали? ..
— А як він із наганом та кулаком, то що ж ти будеш робити?
— А як він каже: "Не підеш — в Соловки заженемо!"
— Це добра приму совка!
В цей час зчинялася колотнеча коло церковної брами. Ладько із хлопцями якось відтиснули людей і зачинили важку залізну браму. Але там зосталося ще кілька чоловік і гріли кулаками з середини.
— Випустіть їх! — кричали з натовпу.
9 129
— Хай там посидять! їх ніхто туди не просив, — згорда відповідав Ладько, очікуючи підмоги.
Він бачив злісні, розпалені обличчя, бачив, як надбігали баби з рогачами, люшнями, з лопатами. Кільце круг Ладька замикалося, але він уже бачив також, що підмога, з Дуб'я-гою на чолі, прокладає сюди шлях через бабське військо з рогачами.
І ще бачив він, що всі оці рогачі, люшні, кочерги й вила луплять, куди бачать, — по животі, по ногах, по голові комунарам і Дуб*язі.
— Оце вам комуна! Якби не йшли ви, то й нас би тепер не заганяли сюди!
— Куме! Нас..., що побачились — весело кричала Тетяна Хтомиха, Вергунова жінка. — А пам'ятаєш, як ти колись, мого чоловіка побив?
І лушпарила лопатою, та так, щоб поцілити по голові свого давнього приятеля й кума.
II.
Три дні отак колотилося село.
В сільраді й у канцелярії колгоспу товпилися люди, вимагали назад насіння, реманент. Спочатку насіння видавали з церкви, де були засипані і насіні фонди, і самообкла-дання. Але скоро побачили, що зробилася якась каша. Схаменулися.
Чим же буде сіяти сам колгосп?
Тоді вийшла нова ухвала. Є такі, що від землі відмовилися. Напевно той, хто відмовлявся, щось думав. Ну, то від землі може відмовлятися, а насіння на свій участок дай!
— Восени одержите назад, — потішав Дуб'яга. — Поможемо!
— Егё, хороша поміч! Забрали останнє ...
— Некрасіво так, товариші? — умовляв Дуб'яга. — Будьте сознательні! Давайте, поговоримо по душам. Он прийшла Ґорґулиха й до землі припадала, щоб її виписали з колгоспу. Принесла заяву: "Прошу виписати мене з колгоспу, бо я не маю шматка хліба й не маю за чим ходити на трудодні". А я їй розтолкував:
"Що ви робитимете, як продасте коня й воза та купите раптом три пуди хліба? А як будете робити в колгоспі, то й хліба дамо. Вас і в список не завели, порвіть вашу заяву. А як добровільно хочете, — то чого ж? Просимо!"
— Отак побалакали, вона за заяву, підгорнула свиту та й пішла.
— То не її свита, позичена ... — сказав хтось.
Напруження трохи спало. Дехто, наприклад, Оврам, ладен був навіть забрати заяву про вихід із колгоспу, бо сказав:
— А як другий не схоче робити?
— То не запишуть трудодня.
— Що з тих дурно днів?
— Як спухне з голоду, то буде робити! — переконував Дуб'яга.
— Однаково, ми його годуватимемо. Він у державну кооперацію піде, купить за десять карбованців пуд, бо в нас держава забрала по вісімдесят п'ять копійок за той пуд...
— Бідняк не накупиться в кооперації!
— Та при чому тут бідняк? — завернув розмову до свого вихідного пункту Оврам. — Бідняк і ледар — дві разниці...
— А як я коло машини півтора місяці проробив у комуні й мені сказали: "Ти не робив!" Було ж так? — стряв у цю суперечку Ригорко Безсмертний.
— То ви ж самі не хочете! Хіба я тобі не казав ставати конюхом? Ви не наші!
— Ну, так... — подумав трохи Ригорко. — Не ваші, а все ж таки ваші. Хліб забрали?
— Тепер знову зберемося, проробимо літо, й знов у нас заберуть...
— То вас і чорт не розбере, — вдавано сердито сказав Дуб'яга. — То "ми ваші", то "ми не хочемо"! Чого ж ви хочете, кажіть, хай я почую?
— Ми хочемо знати, як із засівами. А в комуну не хочемо! — твердо сказав Оврам.
— То чого ж зібралися тут?
— От того й зібралися. Як із вкладами?
А людей надходило все більше й більше. Ніякої змоги не було дати якийсь лад цьому всьому вертепові. Вже й діловод колгоспний допомагав Дуб'язі, але його вкрили:
— Вам добре тут по канцеляріях сидіти, а ти йди на холод робити! Бабу можна посадити рахувати, а ти, мужчина, йди в поле ...
— То сідай і ти, як умієш, — огризнувся рахівник і замовк.
— А ми й раді, шо нас мало, — встряла ще й молодичка з гостреньким носом. — Нам самим ліпше!
— От, які колехтівісти! — відразу образилася друга молодиця. — То як до вас вступати, коли в и не хочете?
— А чого ж в и не йдете?
— Бо я не хочу, то й чоловік не йде ...
— Ну, добре, — безнадійно махнув рукою Дуб'яга. — Давайте запитання, а тоді хто не схоче організуватися в колгосп, хай вийде.
І знов з початку:
— Як бути нам, що ми від землі відмовилися?
— Я вже сказав.
— А нащо ж ви оце й муку в нас забрали? Ми голодні...
— Забрали на посівматеріял. Коли не вимітатимемо всіх куточків, то не буде засіяно й десятої частини...
— А ми голодні... І врожай, здається, був!
Дуб'яга перечекав, поки всі виговоряться. Однаково, не чув, хто що галакає.
— Нема більше запитань? — знову почав він, як трохи перекипіло.
Мовчали.
— А тепер, кого викинули з членів колгоспу — виходь! Зараз почнемо збори членів.
— То й ходімо! Виходьмо, виходьмо всі! — затривожилися баби, як почули, що знов вони, ніби, члени. Втім, до цієї тривоги домішувалася й образа. Щоб їх виганяли? Вони й самі підуть.
— Мусієнко, — завернув голова. —• Куди ж це ви? Вас же не викинули, ви ж член. Чи ви берете заяву назад?
Мусієнко вертається. Другий член ради спинив так другого, третього.
Зосталася коло столу в канцелярії тільки маленька групка людей.
— Ну, ще й краще! — з полегкістю зідхнув Дуб'яга. — Хоч будемо знати, хто свої. Давайте, виберемо президію та й почнемо роботу.
— Хай іде в президію Ґорґулиха!