скрині й там знайшла якусь пожовклу картку. Там сиділи два парубки у вишиваних сорочках, а за ними стояло дві дівчини з пучечками арґонії в руках.
Явдошка показувала дванадцятилітній дочці, Мальвіні:
— Ця дівчина — найстарша сестра моя, Мар'яна. А цього я й сама ледве пам'ятаю, бо мене ще на світі не було, як брат Данило поїхав до Києва. Раз тільки, як малою була, приїжджав з Києва — куди! Такий пан, не то, що оцей сільський парубчак. А тепер хтозна де він і є . ..
Мальвіна слухала, дивлючись матері прямо в рот. В цю хвилину нагодився Яків Дуб'яга, вирвав із рук цю стару пожовклу картку й нагримав на жінку:
— Держить чортзнащо! Спалити давно треба! І справді, кинув картку в піч, у вогонь. Слідчий вислухав.
— Напишіть про це все, — наказав він.
Це ясно, над Яковом збираються хмари. Чогось вишукують, нюшкують, щось хотять знайти за ним.
А на думку Кармаліти, з Якова Дуб'яги був хороший ломовик, тягнутиме, скільки клади на нього, не покладеш. Він не літає сизим орлом у піднебессі. Не без гріха старий, любить пожирувати, випити чарку, але ж вважає це за своє право. Він будував комуну. Не без —гріха старий, але скажуть везти — везе.
Він там розгортає кипучу і діяльність, не відаючи, що десь зважують на аптекарських терезах кожен його крок, вивчають кожне його слово, сказане протягом усього життя. Вже забув він про ті давні тяжби з Цукротрестами та Промрадгоспами за якісь там куркульські млини й урочища, — а д е с ь тепер все розглядали в люпу, проти сонця й всілякими можливими способами. Перетрусили ще раз невинну справу й про штани для комунарів. То було колись — комуна займала худобу на своїх полях і незаможників тільки залякувала, а з куркулів правила штраф — хлопцям на штани.
Все це дуже добре, але в нього — репресований родич, рідний брат жінчин, засуджений під час процесу СВУ, артист. Він, як є відомості, втік не знати куди.
І тепер, коли згори категорично натискали на те, щоб Дрижипільщина стала масово, суцільно колективізована, районова влада ніяк не могла зважитися, щоб Дуб'ягу допустити до головування в марієцькому колгоспі. Занадто він... самоініціятивний. Занадто багато в ньому цієї дри-жипільської стихії. На випадок чого, — кого будуть гріти? їх, що не догляділи. Застрахуватися не завадить!
Тут треба було слухняного попихача.
Але, крім Дуб'яга, — організатора не бачили. Отут то й була складна дилема. А зовсім не те, що в комуні створилася вже своя верхівка, що комуна фактично вже тепер перестала бути комуною. Це пускали мимо вух, це зовсім ігнорували при зважуванні мотивів за й проти:
А ще коли б не оцей репресований родич!
Яків Дуб'яга, звичайно, нічого не знав. Того самого вечора, ба ні, пізніше, о дванадцятій годині ночі він приїхав з пленуму райвиконкому, побудив хлопців, скликав негайно раду, сільський актив і на цілу ніч засіли складати списки.
— Мене їсть райвиконком, що я ще й досі не переорав меж, — почав він. — Зараз, у цю ж ніч, треба скласти списки членів колгоспу. Зараз, негайно послати трактористів у поле. До ранку, поки будуть готові списки, межі мусять бути вже переорані.
До комісії входили не тільки старі члени ради, а й активісти, що недавно подали! заяву до колгоспу. Вони знали, що тепер земля прирізується індивідуально незалученим до колгоспу тільки тоді, якщо вони бідняки й незаможники. І хоч активістам, що сиділи в комісії та були вже членами колгоспу, не загрожувало назватися середняком, — раз-у-раз спалахували палкі суперечки.
— Та Михтодь Кича ж середняк, скажімо, як ти!
— Як я середняк, то ти — куркуль! — спалахнув названий середняком.
— Та не переходьте на лічності! — кривився Дуб'яга. — І так голова тріщить... Одні батрацько-незаможницькі списки заберуть цілу ніч.
— Як же так? Чого це я вже середняком став? — допоминався обмовлений.
— А ти пам'ятаєш, як зимою балі справляв?
— То було времня, що послєдній бідняк зарізав телицю та пропив. А ти хіба не продав коня, та не справив кожуха?
— Отакої! Он жінка гола ходить! — дивувався, мов з неба впав, той, що продав коня.
— То такого треба нагнать, бо він не купив воза в колгосп, а купив собі пальто, чи пропив, — каже Чоломбитько, активіст чистої води.
— То ти схитрував, а в тієї жінки нема. їй і справляти будемо тепер.
— А є такі члени колгоспу, що продав за сто карбованців воза, а тепер він — член.
— То такого треба нагнати!
— Бліже к дєлу! — підняв голос Чоломбитько, який саме й продав свого воза. — Ось уже світатиме скоро.
Комісія вранці так і не виходила з канцелярії колгоспу. Вже на світанку почали йти сюди люди. Багато з них не одержали землі зовсім, бо не увійшли до списків батрацько-незаможницької групи й не подали заяви до колгоспу.
— Де моя земля, бандити? — питав розлючений Мих-тодь Кича, переконавшись, що вже та, справжня його, відійшла цієї ночі до колгоспного клину.
— Нема, тобі не прирізано! Йди в колгосп! — казав Дуб'яга.
— Щоб вона тобі боком вилізла! Хліб забрали, а тепер ще й землю відбираєте?
— Еге! Казали, тільки поміщицьку заберуть, а до нашої не дійде!,— висунув зза Кичі голову другий, скривджений цієї ночі.
— Щоб ці чорти не пішли до комуни, то й ми б не збулися своєї земельки.
— А ми мовчимо!
— Вони пішли, бо не захотіли на своєму робити!
— Е, тут ще більше треба робити, ніж на своєму! Галакали, кричали, — а земелька та вже була колгоспна. Дехто одержував аж під Вільшанкою й Кривцем — і
дуже був радий.
— Може ніякий чорт років зо два не буде зачіпати!
— А мені дали на горбах, — радів дядько Оврам Кара-камболь.
— Але вище, чи нижче?
— Аж нагорі!
— Ну, то моліться Богу! Туди трактор не полізе... Треті, що подали під тиском заяву до колгоспу, але до
цієї ночі ще чогось надіялися й не думали насправді йти до нього, раптом змирилися, махали зі злости руками:
— Чорт їх бери — колгосп засіє мені, а я полежу на печі! — заспокоївся Соловей Стриж.
— Колгосп тобі не дасть, на трудодні дасть!
— А, ще поки то доживемо до цього ...
А людей сходилося все більше й більше. Вже було повне подвір'я.
Непорозуміло дивилися одне на одного, — що це таке скоїлося.
— Ну, а як же це мені, що не дали землі й я не в колективі? — питав тихенький, сивенький дідок.