Тарас не звернув тоді ніякої уваги на цей нікчемний листочок паперу.
Всі вони були прибиті страшним нещастям, що нагло впало в хату. Викликали телеграмою Оксану з Уманя, де вона віднедавна жила.
Батько, — може вперше в житті, — гірко плакав від свого власного нещастя і просив у них, дітей, прощення.
— Простіть, діти, — казав він до Оксани, Тараса й Галі, — простіть мене, як я може колись вам що лихого вчинив. Може я був коли недобрий, несправедливий до вас... Я не бачив нічого гарного змалку, мами не мав, то й сам став таким ...
А Федько лежав у цей час у церкві — невпізнаний, спотворений, синій, чорний, — з печаттю передсмертної муки і скарги на жорстокий злочин проти його сімнадцятилітньої долі.
Закатованих хотіли покласти на ніч у старій волості, де час від часу, як збиралося багато заарештованих, робили холодну. Але мама з несподіваною рішучістю запротестувала. Хоч цю останню ніч хай перебуде в урочистій святості, в храмі, а не в захарканій холодній.
Прийшли від райпаркому до них і сказали:
— Вирішено ховати всіх з музикою, громадським похороном. Вони загинули на радянській роботі.
— Тепер, мертвого, хочете відвоювати собі, а як був живий, то ви його відганяли... — гірко сказала мама. — Не хочу я!
Ніхто не розумів серця матері. Для них всіх була це сенсація, неприємність, страх... Страшна доля юнаків викликала жаль до них... Але що смерть ця ґвалтовна роздерла навпів серце матері, — цього ніхто ніколи не збагне, доки не переживе сам. І як переживала вона, — така вразлива на найменшу дрібницю?
Районові власті не хотіли знати цього. Вони хотіли з похорону зробити політичну демонстрацію, а ці куркулі держаться за свої забобони.
Сарґоли поховали свого сина церковним обрядом, із священником і без музики.
Так захотіла мати. Що могла найкращого, те дала своєму синові наостанку. Хоч похований хай буде по-людському.
В хаті, де все ще віяло недавно урваним життям, де кожна річ нагадувала про Федька, увесь час говорили майже пошепки, майже не говорили. Мама замкнулася в собі, вона сама з собою переживала свою невитравну скорботу. Вона зовсім змінилася. І так завжди сумний її погляД став зраненим, страждання втрати точило її. Вона тепер вже ніколи не всміхалася, не було в ній гумору, вона мов погасла.
А в Дрижиполі тільки й говорили про це. Хто замордував хлопців? І сходилися на одному — Дука.
Про цей виклик до райпаркому Тарас нагадав тоді, як вдруге, вже до школи, прийшла звідти повістка. Що там могло бути таке негайне? Може в зв'язку з загадкою їх нещастя? Може райпарком натрапив на сліди злочинців і потрібні якісь додаткові відомості?
З думою десь далеко-далеко зайшов він до райпаркому.
На такі офіційні виклики ще ніколи не ходив. Дмитро Степанський ніколи його не викликав, — але Дмитра вже не було. Його недавно зняли з роботи за невиконання пляну колективізації в районі.
Тарасові довелося довго чекати. Нарешті, його впустили до нового секретаря.
Шварцов без зайвих передмов, бундючим тоном, мов до наймита, сказав:
— До нас дійшли відомості, що ви дискредитуєте одного нашого цінного робітника, розпускаєте про нього всякі брехні,
— Я? Кого саме? — мов прокинувшись, запитав Тарас
— Ми не можемо дозволити, щоб всякий, — чогось підкреслив слово "всякий" Шварцов, — щоб всякий оббріхував наших робітників ... Трахтенберґ — випробуваний старий комсомолець ...
А-а-а! — зрозумів, нарешті, Тарас
Так оце вони заради цієї дрібниці хотіли, щоб він у день похорону брата йшов до них "дуже спішно"?
— Я нічого не брехав.
— Ви, здається, вчитель? — подивися згори вниз на Тараса секретар райпаркому. — Свідома людина, а ніби не розумієте, що дієте на руку клясовому ворогові. Вам прий-деться подати спростовання.
— Чого?
Тарас не розумів, чого цей Шварцов говорить із ним начальницьким бурчливим тоном, уникає дивитися ввічі... А як дивиться, то наче не бачить живої істоти, а лише спинку крісла.
— Чого? — перепитав, а вірніше перекривив Шварцов.
— Вашого наклепу ...
— Але ж справа була так, що обоє ми зустрілися вночі й перелякалися одне одного, але ніякого Дуки ...
— Про Дуку нам дозвольте знати!.. — перебив Шварцов.
Не дає навіть говорити.
Страшним холодом чужости війнуло на Тараса від цього секретаря. В цей час, в дні найбільшого горя, горя на все життя, оцей плюгавець морочить йому голову якимись нісенітницями, не вартими виїденого яйця. Хіба його доторк-нула їхня жалоба? Чуже й байдуже воно йому, зате Трах-тенберґів сором прийняв он як до серця.
Тарас розгнівано встав і запитав:
— Оце все? Я можу йти?-
— Ні, я ще не скінчив ... Цікаво! Що ж ще?
— Крім цих антисемітських пліток, ви, я чув, розповсюджуєте антирадянські анекдоти. — Шварцов заглянув у якусь теку. "Чи буває у вас міґрень?" — "Що ви? Я на нього доніс навіть у ГПУ!" Це вашої фабрикації? Також про попа ...
— Про якого це попа? — розкрив очі Тарас Можливо, він і розказував десь якусь анекдоту. їх так
багато ходить. Але ж ...
— Отже, ви не заперечуєте? ..
Тарасові хотілося встати, плюнути й піти. Яка різниця
— чув чи не чув, розказував, чи не розказував? .. Воно це все так далеко від нього. Хтось їх творить, ці анекдоти, вони переходять із уст до уст. То це добре, що люди не втратили здібности сміятися.
— Гаразд, я замкну рота, — бовкнув Тарас, встаючи.
— Ні, я маю до вас ще одну справу, — настирливо вчепився до своєї жертви Шварцов. — Тут у Дрижиполі живе один куркуль, нетрудовий елемент. Також на прізвище Сар-ґола. Мав до революції крамницю, будинки й сто двадцять десятин землі. Чи він вам якийсь родич, чи так однофамілець, випадково?
Шварцов ще й збиткувався! Тарас повинен був сам сказати:
— Цр — мій батько!
В іншій обстанові, коли б це був Дмитро Степанський, людина більш менш широкого діяпазону, а не ця напиндючена чужа жаба, що ледве цідить до тебе звисока й презирливо слова, коли б Тарасова душа не була в глибокій жалобі, — Тарас би розмалював батька в смішних і зворушливих рисах, як це не раз вони з Федьком та Галею й мамою робили. Справді бо, химерна була в їхнього батька вдача, — така товстошкурість у буденному житті, а така тонка, ніжна вразливість до всякого гарного, до мистецтва. Якесь дитинне замилування до свого сопілчаного виробництва, безжурність, вічні походеньки по оказіях. Політичний світогляд, що вільно вкладається в три слова. Тарас вбачав у долі свого батька життєву невдачу, — має душу мистця, а все життя робив не те, чого прагнула та душа.