— Заждіть трохи, вийде ... — приобіцяв Тарас.
— Еге, вийде! Зженуть усіх до одної казарми... А як я не хочу! Я собі робив, що хотів, а тепер ... Як заставляют ь робити, то я чогось не хочу . . .
— Ніхто вас не заставляє й не заставить, діду, але ви самі захочете. Дадуть вам гарну кімнату з теплою лежанкою, а на столі буде радіо грати. ..
— Е, це треба мінімо ще сто років ждати! .. Я вже до цього не доживу! — з переконанням у голосі відповів дід Самсон.
— А через сто років буде? — зацікавлено запитав Тарас.
— Буде то буде, але що ж, як нас тоді не буде ... Точнісінько так і мама каже.
— Ну, прощавайте, діду, мені сюди, — махнув Тарас рукою в бік крутої вулички.
Він уже відійшов кілька кроків, як дід Самсон його покликав.
— А зачекай-но, сину, я вже давно хотів запитати когось грамотного. З чого то те радіо? З вітру?
Тарас оторопів.
— Ні, то такий апарат..; така машина є... — не знав він, як пояснити.
— А якби я так крикнув у той полумисок: "А, нас.....
вашій матері!" —' то чи почули б у Москви? Ніби може й Сталін у Кремлі почув би?
— Ні, — реготався Тарас. — То треба в мікрофон говорити.
— Ага! — задовольнився дід. — Ну, то прощавай, сину, піду й я спати. Значицця, у мокрофон... — бубонів сам до себе.
Розійшлися.
"Та нас не буде! Та нас не буде!" — цвяшком стояло в голові Тарасовій. Тут до кінця п'ятирічки треба провести індустріялізацію країни, суцільну колективізацію, бо загинуть всі здобутки революції, а дід Бедрик закладає це аж на сто років.
І що більше затягали Тараса думки в свою гущавину, то більше він губив пунктир, накреслений генеральною лінією партії. Тут треба не думати, а виконувати. Від а до б, від б До в, як роблять усі: Кольобашка, Ладько, Гапка. А вже Сталін за всіх подумає.
З кривої вулички він завернув на чийсь город. Через городи й поза садками є добре втоптана стежечка, вона тепер, як сузій полотна, зміїться перед ним.
І знову Тарасові спливає на думку десь колись почуте:
— Та й що ж це буде, як хліб забрали, а неврожай стукне?
— Хай про це власть тепер думає ...
Вже й функція думання стала непотрібна ...
Він відмахується від цих настирливих думок, хоче думати про невідому, дивиться, як місяць лежить срібними латками на виткій стежці, на деревах, на порожніх городах. Але йому не вдається.Думки лізуть у голову, все ж лізуть...
Раптом Тарас побачив: щось наче під одним кущем заворушилося. Він став. Може собака? Чи видалося? Чи то хмарка надбігла на місяць, закрила його й населила тінями землю?
Ні, хмарка збігла з місяця, біля куща звелася висока тінь і, очікуючи, стояла.
Ні, йде до стежки. Ні, стала. Тарас притаївся і також став.
Тінь, здавалося, ждала, щоб він підійшов, але не йшла назустріч. Вже ясно було, що це — людина. Вона ховалася, може давно вже чекала його тут. Ось знов іде, ступнуло назустріч.
В нерішучості і Тарас ступив кілька кроків уперед. Людина моментально зникла, сховалась. Не було сумніву, — чекала, поки Тарас підійде.
— Хто йде? —гукнув Тарас. Мовчить.
Може це й є Дука?
Ну, та чого ж вїн не підходить, навіть дає йому можливість утікти? Чи він знає добре, що Тарасові нікуди тікати?
Тарас ступнув ще кілька кроків, почуваючи мурашки за спиною. Ворога не було видно, він десь ховався.
Коли б це була людина з мирними намірами, — думав Тарас, — то вона б озвалася, ішла б прямо, не ховалася. І тут. же сховатися ніде, утекти нема куди... Чому ж він на Тараса чекає?
Так тривало з півгодини, може з годину. Постать не рухалася, не рухався й Тарас. Тарасові вже надокучило.
"Е, будь, що буде!" — вирішив він. — "Не стояти ж так до ранку. Зрештою, мені холодно ..."
І йому спало на думку несподіване рішення.
— Хто йде? Стріляти буду! — крикнув він зовсім, як йому самому здалося, переляканим голосом. — Руки вгору! Лягай!
Тарас побіг просто на ворога.
Людина випустила якийсь крик, подібний на бойовий клич якихось мічіґанів, чи ацтеків, і дременула геть. Тарас за нею. Зрештою, як той скликає своїх товаришів, то Тарас якось прослизне й вони може його не встигнуть зловити.
Тарас біг і біг, він чув, наче за ним по п'ятах біжать якісь скрадливі тіні, от-от уже хватають за плечі.
Вибіг, нарешті, на широку вулицю й пішов посередині, уникаючи наближатися до тинів, щохвилини сподіваючись пострілу в спину.
VII.
Нарешті він дійшов до вигону й легше зідхнув. Йому все здавалося, що якісь скрадливі тіні ховаються в гущавині садків, поза лісами, скрадаються за ним, хоч він навмисне, — і себе підбадьорюючи, — твердо ставив крок посеред дороги.
Але ще одна хвилина, — й він був би вже знов^побіг. Йому здалося, що в тій другій бічній вулиці, яка також виходить на вигін, щось перебігло через середину дороги й причаїлося. Ні, в цю ніч він напевно вже не дійде додому! Хтось на нього полює.
Тарас ще мав час, поки віддалиться, спостерегати ворога. Ясно, хтось стоїть. Так чого ж чекає? Чи думає, що Тарас зверне з дороги, щоб подивитися на цю личину?
Він з усього розгону завернув у зовсім протилежний бік і, піднявши плечі, рушив далі.
— Ха-ха-ха! — засміялося позад нього. Він не озирався.
— Ха-ха-ха! — дужче й немов би жіночим голосом засміялося.
Нехай там сміється!
— Ну, й куди ви тікаєте? — зовсім виразно почув він. — А там другий побіг. Зачекайте, щось скажу...
Та це ж якась жінка?
Тарас обернувся й очікуюче стояв. Хай ця личина підійде сюди, він на неї подивиться.
Постать, анітрохи не скрадаючись, як йому раніш здавалося, наближається до нього. В місячному світлі видно було, що це таки справді невисока жінка, у короткому, підперезаному поясом, кожушку. Тю! Голова сільради, Гапка Петрик!
Вона від сміху мало не падала.
— Ой, не можу. Ой... оце щойно ... — і не могла від сміху договорити.
— Товаришко Петрик! Десь близько тут є якийсь бандит! — Може Дука? Я оце ледве відкараскався, — почав був Тарас.
Але Гапка реготалася ще дужче.
— То це ви? .. То це ви налякали Трахтенберґа? .. Каже,
— сів до вітру, а на нього Дука напав ... Ха-ха-ха ... Побіг у комуну скликати людей. . .
— Що? Тб це — Трахтенберґ? — не повірив у першу хвилину Тарас.
Йому важко було в першу хвилину повірити, бо раптом усе так смішно оберталася... То "той" його просто боявся, як і він "того".