Ладько й Тарас ішли над вечір до Дрижиполя з Марійки. Проходячи повз виселок, Ладько показав Тарасові на цю чепурненьку, облямовану молодим садом, садибу.
— Мені треба сюди зайти. Та чекай-но! Це ж і твій родич тут живе ... Зайдімо!..
— Та й який це? — здивувався Тарас, перебираючи в голові всіх родичів.
— Ще й подвійний! Баби Ганни сестри син — то, виходить, тобі дядько. А держить дочку тітчину Христину, Мар'яну, — то сват!
— А, тепер знаю! Віч часто до нас приходив. Е, то до Мар'яни треба зайти! — прояснів Тарас, бо все, що зв'язане з тіткою Христею, мало для нього надзвичайний, радісний сенс.
— Зайдімо! В них груші солодкі.
Садиба Кіндрата Моголівця була обнесена чепурною лісою, виплетеною з лози. В ній панувало свято порядку. Рівна доріжка поміж зеленим килимом шпоришу вела до хати. Друга вела до хліва. І все.
Не було десь видко отих поламаних плугів, борін, зрубаної сухої вишні, якихось зужитих і непотрібних уже речей, яких шкода викинути ("а може коли здасться?"). Все це було дбайливо поховане й не разило ока. Все в подвір'ї лише милувало те око.
Кіндрата вони знайшли на пасіці, він саме ворожив щось біля бджіл у чудернацькій машкарі.
Мар'яна сплеснула руками — кого ж це вона— бачить! — і покинула всю роботу. Дівчина у фартушку побігла доїти корову замість неї. Ожила феєрія селянського побуту у надвечір'я, яку так любив Тарас.
Вони посідали на низесеньких стільчиках, а Мар'яна винесла з комори у полумиску груші.
— Це щойно натрусила ... Чекайте-но, — зробила вона знак. — Ось зараз Кіндрат ще й меду дістане.
— Е, що там меду! — озвався Кіндрат, здіймаючи свою машкару. — Вони, мабуть, голодні, пошукай-но там чим коня попасти.
— Та ні, ми їли!
— Що ви там їли?
— Обідали в комуні.
— Ми того не бачили ...
Кіндрат Моголівець, червоний, свіжий, налитий, як огірок, з акуратно підстриженою головою ""й довгими зміястими вусами, з карими великими очима — нагадує козака Мамая.
— Не завадить вам, як ще раз пообідаєте.
Чи Кіндрат із Мар'яною ждали гостей? Борщ — не од'ї-стися, смажена курка, пироги із сиром і вершками, груші, мед.
— Коли це в вас садок виріс? — здивовано питав Ладь-ко. — Ще ж недавно були тут самі щепи.
Кіндрат Моголівець виселився із села зразу після революції, — коли поміщицьку землю почали давати людям в наділи.
— А ми прийшли, то нічого не було. Це вже нашого хову все. Тільки ...
Кіндрат почухав потилицю.
— Чи довго тут всидимо? Щось дуже тисне совєцька власть. Це щоб той придналог виконати, що на мене наклали, то треба продати корову, коня й хату...
— Це як той казав: "Як живете?" — "А так: продав корову та заплатив придналогу, продав окацію та заплатив облігацію, продав свиню та заплатив пеню... Та й так і живем..." — згадала ходову приповідку Мар'яна, Тарас уже її десь чув.
— Тим, що маю дві десятин поля.
— Але хто купуватиме, коли кожному таке? — згорнула на грудях руки Мар'яна. — Он куркулі своє скоро за без-цінь будуть продавати... І що це за світ настав?
— То там десь поміщики управляють, ті, що їх із земель позганяли, — міркував Кіндрат Моголівець. — Недурно казав один такий поміщик:
" Тисніть тих, що колись у долоні били революції!"
— Аякже! Хтось бив, а хтось і не бив, — не погоджувалася Мар'яна.
— А хату ж ца панському поставили?
— Не одні селяни били, били й робітники в долоні!
— Еге, а ось комусь п'ятнадцять карбованців придна-логу, а мені аж триста. А він наче те саме мас, що й я.
Ладько нічого цього не слухав, він трощив груші, аж за вухами лящало. Тарасові ж було цікаво. І чого це на Кіндрата так беруться?
— Добро робив людям! Це за те, що я брав п'ять десятин у оренду. Ну, то я більше не братиму, нехай тепер вдовам хтось допомагає. А вітряка заб'ю, нехай вітер меле. Хай здохнуть, а хліба не дам... Що мені совєцька власть зробить? Із мужика скине?
Мар'яна питалася:
— Ну, ти скажи, Тарасе, чого це воно так виходить. Іншому скільки не давай, то він усе бідний. А ми ж де взяли? Так само нічого не мали. Кіндрат їздив хурою, а землі Не мали, ні садка, ні пасіки, ні вітряка ... Якщо маємо, то все з своєї праці, все своїм горбом... Інший жере, й ніколи не нажереться...
— А таки так, — підтвердив і Кіндрат.
— Та бодай йому! Дірявого міха ніколи не наповниш. Ти іфаще розкажи, як там дядько Муркур, дядина.
— Не був ще вдома, оце йду.
— І я чбгось була в Дрижиполі у четвер, та й не зайшла ...
— Ну, я. вже наївся грушок, аж лоб твердий! ..
— Може підемо? — загадав Ладько.
Він не приймав участи в розмові, бо щодня чув те саме на тисячу ладів.
— Спасибі, що зайшли. Та візьміть собі грушок на дорогу. Чекай, Тарасе, я ось трохи в платок зав'яжу. Занесеш Галі й Федькові.
— О, я був би й забув, — нагадав Ладько. — Це ж мама просили, щоб ваша Харитя прийшла щось там трохи помогти в городі...
— Добре, добре! Ми вже обробилися, прийде... Випроваджували їх аж на саму дорогу, кидаючи цим
останні проміння своєї гостинности й родинности.
— А що? — несподівано для себе сказав Тарас. — У індивідуальному секторі таки затишніше, ніж у комуні.
— Але ж груші! —/ відповів Ладько, витягаючи з кишені одну соковиту. — Треба буде такі завести й у нас у комуні.
V.
Щонеділі Тарас приходив додому. Так було вже заведено. Не сподівався там чогось нового. Батько усунувся вже від усього й лише робив сопілки, — з якимось запалом. Часом грався з малим онуком, власне, читав із ним разом дитячі книжечки.
Той уже вимагав:
— Де моя читая? Де моя писая?
"Читая" то була книжка, а "писая" — олівець.
Це викликало усмішку. Та ще веселили його оказії, товариші Андронік і Оверко.
Галя вже з кур'єра зробилася діловодом у тому ж суді. А Федько хотів учитися. Не видко було тільки, як це воно зробиться.
До комсомолу його не приймали, з труднощами закінчив він семилітку. Мав уже сімнадцятий рік, але не бачив ще своєї дороги. З того всього він впросився разом із двома товаришами до страхового аґента, допомагати йому. Може чого навчиться.
Найбільше ж тягнуло додому Тараса, щоб побачитися з мамою, набратися від неї якоїсь душевної сили. Любив дивитися в її задумливі, далекі від життьової метушні, очі, на її зовнішньо строгий вираз, за яким ховалася справедливість, що не вміє бути іншим чимось. Мама завжди мало сміялася, гарне обличчя її було моложаве і зовсім без зморшок.