— Ви, — втрутився хлопець.
— Так, я.
"Це Огньов, — майнуло в голові Марії. — Відомий космічний пілот".
— Полетіли ми, — продовжував бас, — і ледве повернулися живими й теплими.
— Що ж сталося? — тривожився хлоп’ячий голос. — Ще досі не повідомлено нічого в пресі.
— Нічого повідомляти, — зітхнув Огньов. — Суцільна таємниця. Ефір сповнений потужними імпульса-ми явно розумного походження, а телеоб’єктиви фіксують голу планету.
— А може, це природні імпульси? Венера близько до Сонця.
— Не те! — рішуче заперечив бас. — Я знаю, що кажу. Або візьміть Марс. Він весь обплутаний сіткою каналів — підземних труб. Система ще й досі працює. А жодної живої істоти нема. Тільки вмираючі лишайни-ки та гігантські міста, засипані пісками. Або Фобос і Деймос. Дві космічні станції, в які ми ще досі не можемо пробратися. Що вони собою являють? Де істоти, які створили їх? Для чого вони залишені?
— А рвонуть! — простодушно сказав хлопець.
— "Рвонуть"! — іронічно відгукнувся бас. — Ось так ми й працюємо! Все щоб рвонуть! Не думаючи. А треба одне лише: міняти точку зору на все навколишнє. Прийняти Безмежжя таким, яким воно є, — справді безконечним, а не переносити на нього свої попередні досягнення.
— Так що, ви вважаєте, що на Венері все-таки хтось є?
— Не хтось, а розумні істоти.
— Так де ж вони? Чому ви їх не бачили?
— От-от! Не бачили! Черв’як нас теж не бачить, доки не зіткнеться з нашою ногою, хоч і живе в тому ж самому світі. Треба ждати всяких несподіванок. Вони, напевне, зовсім інші… Зовсім інші, — задумливо повто-рив бас.
Потім у сусідньому купе запанувала тиша. Марія, зацікавившись розмовою, хотіла й собі обізватись, але, глянувши на супутника, схаменулась. "Хай спить", — подумала вона.
— Я не сплю, — почувся тихий голос. — Я просто спочиваю.
Марія розгублено всміхнулася. На неї дивилися примружені сірі очі. Брови розійшлися, і тепер обличчя набуло лагідного виразу. Незнайомий уважно дивився на дівчину, ніби вивчав її. Вона не витерпіла, озвалася:
— Звідки ви взнали, що я подумала?
Супутник не встиг відповісти. За ілюмінатором гойднулися світляні букви, сліпучі смуги прожекторів, блиснула вершина Білухи. М’яка, але владна сила перевантаження притиснула Марію до крісла. У вухах тихе-нько задзвеніло.
— Старт, — ніби крізь вату почула голос супутника.
"Чого він так дивиться?" — думала Марія. Сірі очі проникають до серця, ніби шукають чогось. А в мозку виникають дивні образи, слова, уявлення. Вони чужі, вони не притаманні Марії. Звідки ж вони з’явилися? Чо-му? Здається, незрима ниточка протягнулася між нею і незнайомим супутником. Вона колихається, пульсує, тремтить, обривається… знову виникає… Що це?
Тягар поволі зникає. Серце б’ється вільніше. За ілюмінатором вогняні краплі зірок. Невже корабель ви-йшов у космічний простір? Так швидко?
"Так чому ж він почув мою думку?" — знову виникло пристрасне запитання.
— Я не почув! — впевнено озвався супутник. — Я відчув.
Напевне, вигляд дівчини був такий кумедний, що сусід засміявся.
— Хіба ви ніколи не чули про телепатію?
— Чула… Але щоб сама… сама не пробувала… Якщо це правда, то дуже, дуже цікаво.
— А ви хто?
— Я астрофізик. Буду вивчати Сонце. На Сонячному Острові.
— Будемо сусідами. Я там керую Міжзоряним Пультом…
"Іван Заграва, — майнуло в думці дівчини. — Яка раптова зустріч". Ось звідки відчуття, що вони знайо-мі. І знову, мов зі сну, перед нею постають дніпровські кручі, далекі часи дитинства, таємничі бесіди на веранді будинку відпочинку. Все ніби в тумані: сивий велетень академік, гарячий запальний Заграва, химерна машина часу… Що там, у минулому? Чому воно відгукнулося гарячою хвилею в серці? Який зв’язок між малесенькою дівчинкою, що потай пробиралася на дивні бесіди, і славетним космонавтом? Він тепер відомий всьому світові. Він очолює Міжзоряний Пульт, з якого екіпаж на відстані керує автоматичною ракетою, запущеною до зірки Тау Кита. Ні, це неймовірно! Людство ще не встигло вивчити сусідні планети, а вже сягає розумом до інших систем. І тепер всі ждуть не діждуться, що ж відкриє для науки, для пізнання далека система, чим вона збага-тить скарбницю Розуму?
Іван Заграва. А хто вона? Що вона для нього? Сказати чи ні? Може, згадає? Чи не треба? Як смішно! Чо-мусь для дівчини це раптом сало важливою проблемою: згадає чи не згадає.
Вона ніяково всміхається, зітхає.
— Вас знає кожен… А я зовсім невідома. Не так, як ви…
— Пусте, — озвався Заграва. — Головне — творчість, цікава робота. А все інше — ілюзія.
Марія пожвавилася, запитливо поглянула на сусіда.
— Я не розумію. Ви космонавт, ведете міжзоряний корабель, а займаєтесь телепатією. Чи це просто за-хоплення?
— Ні, не просто, — серйозно сказав Заграва. — Хіба ви не знаєте, що енергію думки посилено вивчають багато інститутів. І найглибше цим займається Інститут Думки в Гімалаях. Є намір створити Академію Психіч-ної Енергії. Проект молодого вченого Багряна.
— Чула, — радісно підхопила Марія. — Читала його книгу "Експериментальна телепатія".
— От-от. Я викопую деякі експерименти під його керівництвом у Космосі.
— Які ж?
— Потім, — усміхнувся Іван. — Не поспішайте. Але ще значніші досліди ведуться в самому Інституті. Та про них Багрян нічичирк. Не хоче передчасного шуму.
— А у вас є успіхи?
— Дещо є, — скромно відповів Заграва. — Ви знаєте конструкцію міжзоряної ракети, яка летить до Тау Кита?
— Ні, — призналась Марія. — Я лише читала популярні статті.
— Чудесно!
— Чому чудесно?
— Я матиму привід розповісти вам про все це.
— Хіба між ракетою і психічною енергією є щось спільне?
— Найпряміший зв’язок. Приходьте на Сонячному Острові до мене, і я вам про все розповім.
— Я прийду. Обов’язково прийду!
— А як же вас звати?
— Марія.
— Марія, — задумливо повторив Заграва. — Марія… Ви знаєте, що це значить?
— Як? — не зрозуміла дівчина.
— Ваше ім’я? Марія — це значить ілюзія, марево, міраж… і мрія.
— Ні, я не знала.
— А прізвище ваше?
— Райдуга. Марія Райдуга.
Дівчина пильно дивиться на космонавта. Зараз ось зараз вона побачить, відчує, чи залишило минуле свій слід, чи, може, тільки ілюзія дівочого серця бентежить свідомість.