Так же весело зустріли вони й Семена Яковича. Весело й подивовано:
— О, юде!
— Камради, єврей!
Навіть ті, що поралися біля сажа, покинули свиню. Товпилися довкола, запитували:
— Це що: справжній єврей?
— Звідки ти його взяв?
Юнак, гордий загальною увагою, розповідав, як єврей налетів на нього, як спробував утекти, але він його затримав і після короткого супротиву привів сюди. Семен Якович, який володів бездоганно й німецькою, хотів заперечити, що нікуди він не тікав, та відразу ж і передумав: боявся, що молодик може розгніватись. Він посміхався до них запобігливо й принижено, сам не відаючи навіть, що посміхається так, як посміхалися колись його прадавні родичі, оточені безжалісними варварами, а вони роздивлялися його з такою безцеремонною цікавістю, наче це була й не людина — якась екзотична істота.
— Що ти думаєш із ним робити?
— Продай мені. Пачку сигарет хочеш?
.— А тобі він навіщо?
— Для колекції: я зрізаю з них пейси.
Семен Якович всміхнувся й "колекціонерові", наче той сказав не знати й який дотеп. Вдавав із себе такого ж веселого, а голе око його мерехтіло тоскно и беззахисно.
Трохи натішившись, солдати згадали нарешті про своє начальство:
— Гукніть фельдфебеля!
— Пан фельдфебель ліг перепочити.
— Нічого, він не розгнівається: ти ж знаєш, як він любить євреїв!
І довкола вибухнули голосним реготом.
Той* регіт не віщував Семену Яковичу нічого втішного. Але хоч у нього вже зросилося холодним потом чоло, він усе ще вдавав, що йому не менш весело, аніж солдатам. І лише при появі фельдфебеля посмішка одразу ж злиняла на його сумному обличчі.
Це був низенький чоловічок, який з роками більше роздавався ушир. З помітним черевцем, з товстими, обтягненими зеленою тканиною стегнами. У білосніжній сорочці, в напрасованому галіфе, в блискучих чоботях з якоїсь надтвердої шкіри, він швидше скидався на якогось бюргера, аніж на військову людину.
Фельдфебель швидко скотився з ганку, і солдати шанобливо перед ним розступилися, пропускаючи до здобичі: одразу видно було, як вони його бояться.
Підійшовши до бранця, фельдфебель зупинився, заклавши руки за спину. Обличчя його, як у багатьох маленьких людей, було непропорційно велике, на ньому застигла презирлива кисла гримаса.
— Хто впіймав цього єврея?— поцікавився він.
Молодик вихопився наперед.
— Молодець!
— Радий служити, пане фельдфебелю!
Але молодик більше не цікавив фельдфебеля: вся увага його зосередилася на затриманому. Він пильно й прискіпливо, наче прицінюючись, роздивлявся Семена Яковича, роздивлявсь і похитувався на високих підошвах.
— Так, це справжній єврей,— прорік він з таким поважним виглядом, наче зробив бозна-яке відкриття. Обличчя його стало пихате й самовдоволене.— Зверніть увагу на форму його носа, на вуха. А також на його семітські очі... Скиньте з нього пенсне!
Добрий десяток рук послужливо потягнувся до обличчя бранця, але Семен Якович, упередивши їх, сам зняв пенсне.
— Цей єврей, здається, розуміє по-нашому?— здивувався фельдфебель.— Ти знаєш німецьку?
— Так,— відповів Семен Якович.
— Все одно це не знімає з тебе провини,— вороже мовив фельдфебель.
— У чому ж я винен?— поцікавився тихо Семен Якович.
— У тому, що ти появився на світ євреєм... Як тебе звати?
— Семен...
— Тебе звати Срулем! — гримнув фельдфебель.— Отто, як звали отого польського єврея, що ми його повісили на брамі?
— Срулем, пане фельдфебелю!
— От бачиш, яке невдале ім’я вибрали тобі батьки. Вони ще живі?
— Померли,— сумно відповів Семен Якович.
— І добре зробили, бо ми повісили б і їх... А може, ти хочеш померти по-іншому? Не соромся, кажи, я людина добра... Хочеш, я тебе заріжу ось цим ножиком?— тут фельдфебель поліз до кишені й дістав невеликий складний ножик.— Красивий ножик, правда? Я підібрав його в графському палаці...
Ножик і справді був красивий — справжній витвір мистецтва. Оздоблений перламутром і золотом, з одполірова-ним, як дзеркало, лезом. Семена Яковича аж занудило, як він глянув на те лезо.
— Я ним уже зарізав трьох отаких, як ти, євреїв,— вів далі фельдфебель.— І знаєш, що вони всі до одного робили? Верещали. Сподіваюся, ти не верещатимеш?
Не діждавшись відповіді, фельдфебель переніс свою увагу на глечик і хліб.
— Ти для кого оце все ніс?
— Для себе.
— Брешеш, єврею: ти дістав усе це для своєї родини! У тебе є жінка і діти. Багато дітей, бо ви плодючі, як кролики... Де вони чекають на тебе?
— В мене немає дітей! — заперечив Семен Якович, а перед зором його одразу ж гойднулися два дитячі обличчя. І він аж очі заплющив, щоб себе не зрадити.
— Ану присягнися! — зажадав тоді фельдфебель.— Поклянися своїм богом!
— Я не вмію клястися.
— О, ти, виявляється, ще і безбожник! Треба тебе навчити хоч одній вашій молитві... Ану, ставай на коліна! — і з добрий десяток рук одразу ж учепилося в Семена Яковича і після короткого, підсвідомого скорше, супротиву поставили його на коліна.— Дайте йому щось замість талеса,— командував далі фельдфебель: він, певно, розумівся в єврейській релігії.— Покрийте йому голову! — На голову Семена Яковича накинули важку попону, від неї тхнуло кінським потом і сечею: Семена Яковича знову занудило, але він тримався з останніх сил, у ньому, наперед уже приреченому, невинно засудженому, билася крихітна, як живчик, надія, що вони, натішившись, одпустять його. Тому він і промовив, вслід за фельдфебелем, слова передсмертної молитви, що з нею мільйони його співвітчизників зверталися в останню хвилину до свого народу:
— Шмай, ісраель, адонай еход!
Сказав ці слова голосніше, аніж хотів — майже вигукнув, повний відчаю, і регіт німецьких солдатів був не такий дружній, як досі: багато кого з них цей голос різонув прямо по серцю.
Фельдфебель же тим часом наказав бранцеві звестися. Чи то повірив, що в нього немає родини, чи вдав, що повірив, тільки не допитував більше про дітей та дружину — переключився на інше: хто дав йому хліб і молоко?
— Показуй, хто все це тобі дав?
А що Семен Якович мовчав, фельдфебель уже зовсім розсердився:
— Не знаєш? Забув? Що ж, доведеться тобі нагадати. Йди, єврею, вперед!
Вивів його на вулицю, коло першого ж двору спитав: