Потім вони задрімали, натомлені, й Діма проснувся од якогось шурхоту. Звівся, прислухався: шурхіт доносився од протилежної стіни, там щось не то довбалося, не то шкреблося. Діма тихенько підійшов, і в нього на очах стіна раптом тріснула, вивалився шматочок глини, і звідти виткнувся якийсь гостряк. Він вертівся то сюди, то туди, пролазячи досередини, глина сипалась тоненькою цівкою, отвір ширшав і ширшав, у нього вже й палець можна було б проткнути. Коли гостряк щез, натомість нього з’явилося око.
Око довго роздивлялося Діму, воно, мабуть, звикало до сутінків, Дімі вже стало здаватись, що то сама стіна дивиться на нього. Ось воно зблимнуло, потім враз щезло, натомість пролунав голос:
— Як тебе звати?
— Діма. А тебе?
— Васько.
— Можна, я подавлюся на тебе?
— Дивися.
Щоб заглянути в дірку, Дімі довелося звестись навшпиньки. Припав оком, побачив отого рудого хлопця, що показував йому язика.
— Ви й справді євреї?— поцікавився хлопець, коли Діма вдосталь надивився на нього.
Гостра образа обпекла знову Діму:
— А твій батько фашист!
— Фашист,— несподівано погодився хлопець.— Ще й поліцай... Він тебе бив?
— Ні,— відповів спантеличено Діма.
— А мене лупцює щодня. Осьо подивися! — хлопець повернувся спиною, задер догори сорочку. Вся спина його була в кривавих пасмугах.
— І тобі не болить?— спитав жалісливо Діма.
— Нє-є! — Хлопець презирливо чвиркнув крізь зуби, сказав:—_Я все одно втечу. До партизанів... Ти партизанів стрічав?
— Не стрічав.
— Я все одно їх знайду... А хату спалю.
Вони замовкли, не знаючи, що іще сказати. Потім Васько постукав у стіну:
— Ну, бувай... Я ще, мо навідаюсь...
І Діма, сумний, одійшов од стіни.
Невдовзі стало смеркати. В клуні все темнішало й темнішало, поки стало так темно, що вони вже й не бачили одне одного. Діма хотів насмикати соломи, щоб м’якше було спати, але побоявся, що Васьків батько розгнівається, й вони знову лягли на голу землю.
Прокинувся Діма знову од шурхоту. Тільки шурхіт лунав тепер не од стіни, а зверху, і був набагато голосніший. Щось там тріскотіло, шаруділо, продиралося, ось на землю гупнуло м’яко й одразу ж донісся голосний шепіт:
— Дімо! Дімо!..
Діма зірвався на ноги. Прокинулася й Рита.
— Дімо, спиш, чи що?— тим часом допитувався сердито Васько.
— Ми не спимо.
— Зараз я до вас злізу... От тільки ніяк бантини не намацаю.
В темряві ще трохи пошаруділо, потім подряпалось по стіні. Зіскочило на землю. Діма пішов на той звук і одразу ж зіткнувся з Васьком.
— Я дах продер,— сказав Васько.— А спустився на мотузкові. Будемо втікати, бо батько збирається вас завтра у поліцію везти... Буди сестру!
— Вона вже прокинулась.
— Її першу й піднімемо. Не злякається?
— Не злякається,— пообіцяв за сестру Діма.— Ти ж не злякаєшся?
Рита відповіла, що не злякається. Діма вже весь аж тремтів — так йому хотілося на волю.
— А мотузок не обірветься?
— Не обірветься. Він і слона витримає... Давай сюди!
Заважаючи один одному, прив’язали Риту до мотузка.
— Ти підсаджуй, я буду тягти,— сказав Васько і знову подерся вгору. За якийсь час скомандував зверху: — Давай!
Мотузок натягся, Діма підхопив сестру, став підсаджувати її вгору. Рита спершу мовчала, потім скрикнула:
— Болить... Під ручками...
— Потерпи,— сказав їй Діма.— Скоро не болітиме.
Васько, було чути, сопів од натуги. Потім він таки витяг
Риту, бо загомонів до неї:
— Сиди й не ворушися, а то впадеш... Дімо, лови!
Й на Дімину голову звалився кінець мотузка. Він упіймав його, перев’язав себе, як міг, поміцніше під пахвами.
— Тягнути?
— Тягни... ;
Цього разу Васькові таки довелося попотіти: Діму ніхто не підсаджував, до того ж він був важчий од Рити. Мотузок смикався, Діма гойдався то туди, то сюди, в груди та спину все дужче врізався шорсткий мотузок. Хлопчик боляче стукнувся головою об щось тверде, намацав бантину, вчепився щосили в неї.
Засапані, довго сиділи на бантині. А потім полізли до Дірки.
Спускатися було легше. Васько — той просто зіскочив на землю: не хотів лишати прив’язаного до бантини мотузка, бо тоді батько і шкіру б з нього здер. А він же — кров з носа! — збирався у партизани.
— У мене й граната вже є. Справжнісінька.
Провів Діму й Риту городами, вже за селом оддав торбину, яку ніс досі сам, сказав, махнувши рукою вперед:
— Отак прямо і йдіть, не звертайте нікуди. Та вдень добре сховайтеся, щоб вас не знайшов батько.
Ще трохи постояли, думаючи, що б сказати на прощання одне одному. Так нічого й не надумавши, розійшлися. І коли Васькова постать пірнула в темряву, звідти донісся його голос:
— Я все одно в партизани подамся!
Діти йшли майже всю ніч: обох гнав страх перед Васько-вим батьком. Діма був переконаний, що той кинеться слідом, як тільки дізнається про втечу, і йшов, аж поки стало сіріти. Раз тільки й зупинилися — заглянули до Васько-вої торби. Там була хлібина, добрячий шмат сала і пляшка молока. Сало Діма залишив на потім, молоко ж одразу випили, припадаючи по черзі до пляшки, заїдаючи хлібом.
Вони блукали ще дві доби, коли вдень, а коли й уночі, доки не прибилися до Рогозівки. Не до самої Рогозівки —до неї лишалося ще добрих чотири кілометри, а до лісу, який одгороджував село від степу. Пірнули в той ліс і одразу наткнулися на окопи. Сповзли донизу, довго плутали вузькою ламаною траншеєю й увіткнулися в бліндаж.
Бліндаж був глибоко вкопаний у землю, товсті дубові колоди прикривали його од можливих бомб та снарядів, ще й зверху високою шапкою підіймалася насипана земля, він дивився на три сторони світу вузькими бійницями, а з четвертої, з боку траншеї, одгороджувався важкими дверима. Діма ледь одчинив їх, і вони зайшли досередини.
Спустилися сходинами, наче в погріб, опинилися у великому темному приміщенні.
Тут панував отой напівморок, що скрадає обриси предметів, і треба було добре вдивлятися, щоб зрозуміти, що ж то таке. Діма бачив то стіл, збитий з грубих дощок, на козлах, то перевернуті пеньки, які слугували, певно, стільцями, то земляний, вподовж усієї стіни ліжник, із переритою, збитою соломою, і на ній щось чорніло, щось наче лежало,— Діма аж похолонув, бо подумав: убитий, а потім роздивився, що то куфайка. Стояв спертий, застояний дух підземелля, і Діма охоче пішов би звідси, аби не повертало на вечір: ночувати десь під деревами йому не хотілося — боявся вовків. Тож Діма поклав на стіл торбину, поліз на ліжник.