Що їх вело? Чому саме на схід?
Про це краще запитати в Діми.
Діма й сам давно повірив у те, що сказав якось сестрі: на сході чекає на них татко. Єдина рідна людина, яка ще лишилась живою. Принаймні у їхній уяві.
А потім він пригадував, як бабуня, коли збиралися до злощасного того ешелону (а сестра все допитувалася, куди вони їдуть), сказала, що їдуть до татка.
Тож там, десь на сході, вони неодмінно знайдуть свого татка. І всі їхні муки скінчаться.
Бо на додачу до всього захворіла Рита.
Ще вчора увечері вона скаржилася на горло. Що болить, що не може ковтати. Вередливо відштовхувала сухий хліб, торкалася рукою горла:
— Болить!
— А ти жуй,— вмовляв її Діма.— І запивай ось водою.
Сестра відповідала, що болить все одно.
Вмощуючись спати, Діма оддав сестрі майже всю шинелю. Ця шинеля, важка та велика, знайдена в стогові сіна, вже не раз рятувала їх у холодні ночі та під час дощу, й Діма не розлучився б із нею нізащо. Щоранку згортав її, завдавав на плече і ніс, хоч важко було та жарко. Тож Діма підстелив під Риту цупку полу шинелі, ліг поруч сам, обійняв поміцніше сестру, бо вона вже скаржилася, що її морозить, а другою полою вкрив і себе, і її.
Довго не могли заснути. В сестри починалася лихоманка, вона була гаряча, наче жаринка, часто тоненько плакала:
— Болить!
Діма втішав її як міг. Казав, що завтра вони зустрінуть тата і він поведе їх до лікаря. До доброго-доброго лікаря, і той її вилікує. і
— Не хочу лікаря! — плакала вередливо сестра.— Хочу зайчика!
Зайчик, ласкавий і добрий, був присутній в усіх бабусиних оповіданнях, що вона їх розказувала, присипляючи Риту.
— Гукнемо й зайчика.
— Біленького?
— Біленького.
Рита на якийсь час заспокоювалася.
Під ранок Риті стало ще гірше. Вона так і пашіла жаром, обличчя взялося червоними плямами, губи почорніли. Сестра не могла ковтати воду, хоч раз по раз просила пити.
Тоді Діма вирішив сходити в село.
Досі вони оминали села. Після того як у них на очах убили дядю Сьому, Дімі здавалося, що всі села кишать фашистами, які тільки й чигають на них. І тільки коли кінчалася їжа, Діма залишав Риту в черговій схованці, а сам обережно городами підкрадався до села. Було, що так і не наважувався зайти до оселі, бо хлопчика зустрічав злий собака, і тоді доводилося пошвидше тікати, але частіше траплялося, що хтось таки був на подвір’ї, і Діма повертавсь до сестри, нагодований, обласканий, ще й з повною торбою. І не раз чи та, чи та жаліслива жінка просила Діму залишитися в неї:
— Та куди ж ти підеш, отакий малий, на погибель?
Але Діма не лишився б нізащо, яким би затишком та
ситістю на дихала хата. Його вже, як птаха у вирій, тягнуло все далі й далі на схід: він глибоко вірив, що їх жде не діждеться татко.
Щоразу, вирушаючи в інше село, Дімі доводилося витримувати справжню війну з сестрою: Рита теж просилася з ним. До того ж вона боялася лишатися сама: весь довколишній простір, за її твердим переконанням, був заселений злими вовками, які тільки й чекають, щоб брат залишив її одну. Дімі довго доводилося вмовляти сестру, що вовків поблизу немає, а якщо і є, то вони сидять зараз по норах, боячись потикатись на світло.
Зараз же Рита навіть не спробувала затримати брата. Лежала непорушна.
— Ти полеж, я скоро вернуся.
І бігцем подався в село.
Село відгородилось од степу вузенькою річкою з низькими, заболоченими берегами. Діма попохлюпотів, доки знайшов кладку, якою й перебрався на той бік. Стежка повела його спершу левадою, порослою густим різнотрав’ям, а потім пірнула у високі, в два Дімині зрости, соняшники. Товсте бадилля могутньо здіймалося догори, а зверху звисали великі жовтогарячі тарілки, обрамлені золотими пелюстками. Десятки, сотні соняшників квітло над Діминою головою, і в них гули бджоли, позолоченими кульками перелітаючи з квітки на квітку,— працьовитий той гул підкреслював літню розморену тишу.
Стежка вихопилася нарешті із соняшників, побігла поміж помідорами, що рясніли, червоні, як жар, а попереду вже було видно хату, з глухою стіною, з невеличким, під самісіньким дахом віконцем. Діма не вийшов, однак, відразу з соняшників: постояв, прислухаючись та приглядаючись, а тоді ступив у помідори. Й, невспромозі перебороти спокусу, вибрав найбільший та найчервоніший, зірвав, став пожадливо їсти.
З’їв один помідор, потягнувся за другим. І тільки зірвав, як його оперезало пекучо по спині, над самісіньким вухом залящав пронизливий голос:
— А що це ти, песиголовцю, робиш? В тебе своїх немає, що в чужі забрався?
Діма так і закляк над кущем. А власниця пронизливого голосу, подивована, мабуть, тим, що він не кинувся одразу навтікача, вже миролюбніше спитала:
— Ти чий?
Діма мовчав. Зігнувся, приречено потупився в землю.
— Та чи ти онімів, що й слова сказати не можеш!
Шорстка рука взяла Діму за голову, задерла вгору обличчя. Діма щосили зажмурився: був упевнений, що його зараз битимуть по обличчю. Коли ж його так і не вдарили, він наважився розплющити очі.
Перед ним стояла огрядна жінка в довгій синій спідниці, у рясно вишитій білій сорочці. Однією рукою вона тримала Діму за чуба, а в другій стискала лозину. І з повного обличчя її дивилися скорше не злі, а цікаві очі. Вона лише зараз, здається, розгледіла несільський Дімин одяг: його короткі штанці й вельветову курточку.
— Ти нетутешній?— з подивом запитала вона.
Діма мовчки кивнув. Очі його так і наповнилися сльозами: не так од болю, як від образи, від згадки про хвору сестру.
— Тож-то я дивлюся, що ти щось на наших лобурів не схожий. Ти звідки прибився?
Діма сказав. !
— Пішки ішов?— жахнулася жінка.— Так чого ж ти мовчав?— наче Діма міг наперед щось сказати. Глянула на лозину, відкинула її геть, винувато подивилась на Діму.— Я ж думала, що це якийсь із наших шибеників! А воно, голодне, скарлючилось і мовчить... Пішли-но до хати.
Взяла Діму за руку, повела за собою.
— Боже, боже, що вона, ця проклята війна, робить з людьми! — бідкалася по дорозі.— Навіть малих дітей не жаліє... А батьки твої хоч живі?— І одразу ж відповіла за Діму: — Та якби були живі, чи вони отак дитину саму одпустили б!..
— Тато живий,— сказав тихо Діма.