Вони народилися в південному місті, де від сонця все кипіло, а від моря аж пінилося. В галасливому й веселому місті, заполоненому засмаглими рибалками й рудими, як із пекла, биндюжниками. В місті, що не знало меж своїм розпаленим на сонці емоціям; де приїжджому легко збожеволіти від запаморочливих вражень чи й зовсім втратити голову.
Вони росли в цьому ж південному місті, де народ такий своєрідний, іцо його не переплутаєш ні з ким і ні за що. В якому не розбереш, де дім, а де вулиця, бо щовечора мешканці виставляють прямо біля порогів стільці й справляють посиденьки. Де на проїжджій частині бавляться діти, незважаючи на відчайдушні сигнали поодиноких машин, а по трамвайних коліях повзають замурзані, мов поросята, малюки.
Не буду детально описувати це південне місто, воно й без мене досить описане, краще розповім два-три епізоди з його життя.
Часто бувало: зупиняється, завищавши гальмами, південний одкритий трамсайчик, увішаний людом, наче виноградними гронами, і сердитий водій, кленучи свою долю, дістає з-під коліс чергового кандидата в рай.
— Чий це пацан?! — волає, звертаючичь до цікавої вулиці, водій.
— Чий пацан?! — підхоплюють той крик пасажири, виступаючи в ролі хору з старогрецьких трагедій.
І тут вулиця враз вибухає суперечкою: не так легко встановити, чий то пацан. Врешті вирішують, що то, мабуть, Дорин.
— Дора!.. Де Дора?! Покличте-но Дору!..
Знаходиться й Дора. Вискакує, очманіла, на вулицю, бо
вдома ще троє таких і докипає обід на плиті, і ось-ось має прийти чоловік, ні дна йому, ані покришки! — хапає свій загублений скарб, своє невмиване золотко, а воно хоча-б запищало, йому, здається, однаковісінько де бути: під колесами трамвая, на руках водія чи в маминих обіймах.
Бо такі всі діти в тому південному місті.
Одного разу трамвай таки наїхав — тільки не на дитину, а на молочника Менделя. Мендель випорснув із-під вагона, зате візок перетворився на кашу, а молоко потекло аж у море. І моряки довго по тому витріщали очі на незвичного кольору хвилі. Сталося це на перехресті двох вулиць і страшенно обурило їхніх чесних мешканців. Хто його знає, що б воно далі було, аби отці міста не схаменулися вчасно та не поставили на тому перехресті регулювальника: вказувати, куди рухатись Менделю, а куди — трамваєві.
Це був молоденький міліціонер, сповнений службової запопадливості й від того дуже серйозний та поважний, і це було безплатне видовисько для обох вулиць, і кожен із мешканців мав обов’язково взяти якнайактивнішу участь у тому видовищі.
Ось виповзає з-за рогу деренчливий, як сто порожніх бочок, трамвай. А з-за другого — Мендель з візком. Гурт, що давно ждав цієї оказії, наче манни небесної, починає голосно радити міліціонерові, кого пропустити першим.
Одні кажуть — Менделя, інші — трамвай.
Спершу більш-менш спокійно, потім усе голосніше та запальніше — врешті доходить до такого лементу, що міліціонер зовсім чманіє і починає тикати жезлом то в трамвай, то у Менделя. І — трах! — Мендель знову випорскує з-під трамвая, а молоко тече в Чорне море...
Отаким було південне те місто з його превеселим людом.
Таким воно й залишилося до червня сорок першого року, коли одного ранку проснулося від ворожих бомб. Бомби падали так рясно і люто, наче ворог заповзявся змести всі оті вулички, всі будинки, перетворити місто в суцільну руїну.
Не говоритиму, скільки жителів загинуло того червневого ранку. Скількох дітей недорахували приголомшені горем батьки, скількох батьків втратили осиротілі діти. Про те й досі німо розповідають могили, що густими рядами всіяли цвинтар, і ту сумну розповідь переповідатимуть, мабуть, довіку.
Я ж почну з ешелону.
Це був, мабуть, найдивовижніший ешелон, які будь-коли з’являлися на залізницях. Комплектували його останнім, притягаючи звідусюд уцілілі вагони, й одразу ж за пульманом міжнародного класу, з люстрами й ваннами, килимковими розкішними доріжками та квітами, тулився, червоніючи від зніяковіння, пошарпаний товарний вагон, а то й відкрита платформа з-під вугілля. Все, що бодай трималося на колесах, було стягнено докупи та й сформовано у довжелезний, як ковбаса, ешелон: не на станції (станцію давно розбомбили вщент), а за містом, у непомітному тупикові. Але людям, які добивалися нарешті до обшарпаного цього ешелону, він здавався найкращим у світі: ворог стояв під містом, снаряди вже діставали околиць, а вночі було видно ракети. І коли Рита запхинькала й потягла бабу в бік пульмана, що вже аж тріщав од люду та бебехів, баба Мотя сердито нагримала, що хай буде рада й цьому, товарному: багатьом-бо не дістався й такий.
Баба Мотя одсапувалась, як паровоз. Червона, сердита й од того дуже рішуча, вона голосно командувала Ритою, Дімою та їхньою завжди мовчазною мамою, і вони її покірно слухались: адже баба Мотя окрім лункого басу, чорних вусиків і могутньої, як у Піддубного, статури мала ще й горіховий ціпок.
Баба Мотя відгородила отим ціпком двері до вагона і голосно заявила, що й миша не прошмигне, доки вона не посадить дітей. Тобто Риту, Діму і маму. Через це біля вагона учинився ще більший лемент, якийсь чоловік у фетровому капелюсі та старомодному пенсне налетів на неї, як худий, обшарпаний півень:
— І це діти? І це?
Тикав розлючено пальцем у два величезні вузли, де було наспіх ув’язане все необхідне в далекій дорозі.
— І це,— прогула баба Мотя. А коли чоловік зовсім уже близько підскочив до неї, вона так його штовхнула, що той аж зігнувся.
Отак завдяки рішучості баби Моті вони першими опинилися у вагоні. І зайняли найзатишніший куток — спинами до паровоза.
Куточок отой можна було назвати затишним лише умовно. Коли ешелон врешті рушив і люди зітхнули полегшено, бо до останньої миті не знали напевно, чи поїдуть вони взагалі... коли поїзд рушив, з усіх щілин стало так дути, аж баба Мотя пожалкувала одразу, що вони не розмістилися посередині. Хоча й тим, що всередині, було, мабуть, не краще: у вагоні до останнього часу возили худобу, і важкий дух сечі та перегною аж струмував од підлоги. Люди задихалися в смороді, одчиняти двері, однак, не наважувались: боялися, що хтось може випасти,— такий був переповнений вагон.