Зате про це першим дізнався Груєнко, котрий будь-що мав перескочити брід, доки та течія не сягла й сюди. Тому, коли у професора Забудька від власної промови задерло в горлі, Груєнко, а не Хома, притьмом налив у склянку пепсі-коли, принесеної з дому. Коли упав на долівку червоний олівець, саме Груєнко, а не Хома, дорачкував під столом до нього першим. Коли професор оглушливо чхнув, то Груєнко, а не Хома, солодко пропіяв: "На здоровлячко". Знищений Хома з якоїсь туманної височини дивився на це, і складні почуття нуртували в ньому. Легка гидливість підступала до горла. Ні, таки ця нічна пригода зовсім вибила Хому з сідла.
Не слід йому було сьогодні соватись з дому. Сьогодні він не боєць. Три фізіологічні спади, три чорних дні збіглися в один. Водянистий покірно, тупо слухав, як професор Забудько із справедливою стривоженістю говорив з кафедри про те, що окремі молоді науковці подекуди думають, ніби вхопили бога за бороду, хоча їхні праці мають сумнівну наукову цінність, починають регулярно запізнюватись, не поважають старших по науковому званню, не віддають увесь свій вільний час науці, а встряють у сумнівні пригоди, — отут Хома і відчув, що здорова керівна рука крутить його за червоне вухо і тицяє писком у манну кашу.
— Дисертація Водянистого…
— Сіра, водяниста, — самими губами пролопотів Груєнко.
— Вкрай сіра і водяниста, — голосно продекламував професор Забудько. — І ми добре подумаєм, кому надати право першочерговості при захисті. Нам є з кого вибирати. І кон’юнктурні, шаблонні праці, де немає жодної думки, на нинішньому етапі не пройдуть. Суспільству потрібні оригінальні, талановиті роботи. Локомотиви науки. А термітів у нас досить, — сківчив професор і ласкаво погладив аспіранта Груєнка по голові.
Чи то так здалося Хомі. Він усе тепер бачив, усе розумів. Усередині йому млоїло. Після засідання він знову не встиг зодягнути пальто на професора і вручити інкрустовану ковіньку. Хто ж хто, а Водянистий досі пречудово знав, що головне в житті — ніякі не здібності і різні там таланти, а вміння догодити, піднести ковіньку в зубах, лягти так, щоб об тебе звикли витирати ноги.
— Не переживай, — кинув йому на ходу ощасливлений Груєнко. — Тепер я першим захищатимусь, а в тебе часу буде досить.
Значить, точно. Він проґавив. Сині, рожеві обіддя закружляли перед Хомою, як на гімнастичному святі. Щось важливе він не врахував, спізнився — і розплата наступила негайно ж. Портфель випав з рук посеред коридора. Куди бігти, кого благати? Кому руку цілувать? Скрізь, скрізь самі Груєнки. Витіснять, підставляють ніжку, втопчуть в бруд, а після всього ще по плечу поплескають, мовляв, спорт є спорт.
Його дисертація — сіра, водяниста? Та він же писав, як усі! Вона ж не гірша і не краща за інші! Щось незрозуміле коїлось у науковому світі. А можливо, й справді сіра, нікому не потрібна? Розчавлений сумнівами, підозрами, Водянистий заціпенів у якомусь анабіозі. Йому нічого не хотілось. Це була катастрофа. Першим захищатиметься Груєнко. А Груєнко списував з тих же джерел, що і він. Тепер він буде плагіатором, бо опинився другим. Уся тонка Хомина інтрига оберталась тепер проти нього ж.
Довкола снували студенти, подзвонили на пару, а потім на перерву, а Хома стояв, мов слуп серед голого поля, од усіх од’єднаний, нікому не потрібний. Чужий на цьому святі життя. Тепер він добре розумів стан незнайомки. Вона теж чужа в цьому світі. Коротка тінь за його спиною усе довшала та довшала, доки не показала, що надійшов вечір.
Водянистий провів долонею по обличчю. За кілька годин щетина виросла на сантиметр, як на мерцеві. Що ж, він науковий труп. Хома нетвердо видобувся на вечірню вулицю. На розмірену течію його життя ці дві останні події впали, як два крутих береги на ліниву річечку. Каламутна, збурена вода незнаних пристрастей прибувала в Хомі, шукаючи виходу.
Він брів кудись рипучим тротуаром, не помічаючи дороги, несучи свого смушевого пиріжка в руках. Мов з власних похоронів. Механічна лопата ковтала вчорашній сніг. Сновигали завантажені самоскиди.
На крутому підйомі біля театральної каси він послизнувся, махнув руками, ніби для польоту, проте впав, забивши лікоть. Позаду зловтішно засміялись важкі підлітки. Світ металевих і алюмінієвих кутів, механічних вироків і холодних стосунків налаштувався проти Хоми. В селі все було низьке і кругле, а в місті високе й гостре. Від болю і синього, мов цибуля, надвечірнього морозу на очі навертали сльози.
Нова неясна думка завела Хому в господарський магазин. Він схилився над вітриною і довго вибирав білизняну вірьовку.
— Ця витримає? — байдуже спитав він молоденьку продавщицю.
— Що?
— Мене, — похмуро сказав Хома.
Дівчина пирснула, але, зустрівшись із Хоминими очима, затулила рот долонькою:
— Вам треба капронову. В касу карбованець двадцять. Хома кинув жмут до портфеля і вийшов на вулицю.
Гарний шнур він купив. Міцний, еластичний. Люстру "каскад" він зніме, а вчепить себе. Гак у стелі дебелий, старорежимний.
І ніхто не заплаче. Кому він потрібен? І враз згадав, що вдома на нього чекають. І ця ще новіша думка нашатирем різонула в ніздрі. Хомі до судоми стало шкода і себе, і цю нещасну. На кого ж він її залишить? Вони обоє нещасні і мусять бути разом. Вони зрозуміють одне одного і зможуть бути щасливі. І начхать їм на розмови та пересуди.
Від цього першого кволого проліска надії настрій Хоми враз поліпшився. Він рушив веселіше, з дивною полегкістю, майже не торкаючись землі, як святий після виснажливого великоднього посту. Його охопило хмільне передчуття, що в нього вдома оселилось щастя. Незрозуміле, хворе, але його. Потрібне тільки йому. Єдине на світі. Лихого він їй не зробить, а з таким тонким психологом, як він, незнайомка видужає швидше, ніж у казенних палатах. Та й чого навчиться хворий серед хворих, ізольована від ізольованих? Тут же він заново з нею всю життєву програму пройде. А історію хвороби, методи психотерапії, можливо, покладе в основу своєї нової дисертації. Усі Груєнки ще лікті гризтимуть.
Логіки в цих міркуваннях було мало. Хома хапався за соломинку. Він розумів, що дівчину, певно, вже розшукують. І сім’я, і міліція. Та вона була необхідна йому тепер більше, ніж усім іншим. Якби ця незнайомка не зустрілась учора йому на дорозі, він би сам створив її. Це був єдиний місток, який зв’язував Хому з життям. І тоді, всупереч здоровому глузду, в ясному хворобливому прозрінні Водянистий відчув, що ніякої сім’ї в неї немає. Що вона, як і він, сироти на цьому білому світі. Що вона нізвідки, нічия, сама по собі, ніби криниця при дорозі. Ніби народилась учорашньої ночі. Краєм туманної свідомості, понад засніженим узліссям, майнувши рудим лисячим хвостом, пробігла вже зовсім неймовірна здогадка про її неземне походження. Що життя дає йому, Хомі, один шанс з чотирьох мільярдів, аби доторкнутись до таємниці. Увійти в контакт з дивним світом, котрий завжди співіснує разом з нами. Але всі ці летючі докази, виривши, мов відомий метеорит, глибоку впевненість у свідомості, зникли, не залишивши по собі слідів.