Через тиждень, коли вона скінчила друкувати автореферат, він влаштував їй грандіозний скандал за пересолений борщ. "У мене тиск. Ти навмисне вбиваєш мене", — кричав Хома, плювався, швиргав ложку на стіл, буряковів ад виду, верещав: "Принцеса, панія, інститутка, не бачила ти в житті смаленого вовка, сидите тут на моїй шиї", — тонко відчував він повну власну безкарність, її безгласну, за биту, сліпу любов, і заходився, навІснішав від того ще більше. Він аж лускав від власної неперевершеності, стогнав від нерозуміння, аж репав від вищості над тими, хто плутається в нього під ногами і заважає.
— Т-ти сидиш тут на моєму каркові, нерви мотаєш. Я і туди, і сюди. А ти в магазин вийти боїшся! Подумаєш, балерина! Бачили ми й не таких. Казали ж мені мати — не бери городську, не бери. Не для тебе вона. Тепер і сам бачу, що не для мене…
Хома все їй сказав: і про свої подарунки, за які вона мусила б йому мало не ноги мити, про свою аспірантську стипендію, на яку вони з її ласки тягнуть удвох, про якісь ніби там натяки на кафедрі, які ображають його, компрометують, так-так, компрометують без п’яти хвилин закінченого професора.
Вона зів’яло опустивши руки, мовчки, з якоюсь одурілою покірністю слухала Хомині промови, котрий, впершись руками в боки, обв’язавшись фартухом, стояв навпроти неї і, захлинаючись, заходячись, лаявся, як баба на межі. Він і не бачив, що солоні великі сльози покотилися по незнайомчиних щоках і скапнули в без того солоний борщ.
Вона одвернулась до вікна, спрагло дивилась вдалечінь, на дахи, де кружляло вільне птаство, терла скроні, і плечі її здригалися. Щось прокидалось у ній, завдаючи немислимих мук, наче в першій весняній хмарі збиралась грозова напруга, ось-ось маючи осяйнути виднокіл, пуповиною єднаючи небо й землю, нинішнє й минуле, яке розімкнулось у ній тієї страшної морозяної ночі. Вона аж почорніла від погибельної мегавольтної напруги.
Сяйнула блискавка, загуркотів, розсердився дядько Перун, викручуючи хмари, залопотів по її зелених косах перший весняний дощик, пробуджуючи досі незнане почуття. Захотілось їй, щоб хтось пригорнув юне гнучке тіло, розбудив від задерев’яніння, даруючи незнане, але нашіптане подружками кохання. Так би і перебігла через місток, щоб злитися з дивним людським світом, який жив за річкою у своїх критих соломою оселях, дружив з вогнем, що вистромляв з коминів сиві бороди.
Обійняв її рвучкий вітер, пригорнув тонкий стан, зашепотів на вухо безсоромні слова, обіцяючи крилатого сім’я, але випручалася вона від зальотника, бо надто буденне було все те, хотілося їй перейти незриму межу.
А по дощику настав ясний вечір над тихими водами, почулася дзвінкоголоса пісня, перебігла місток смішлива дівоча зграйка, наздоганяв її гурт парубків. Зіп’ялася вона навшпиньки, щоб краще бачити це веселе чуже життя.
— Дивіться, яка красуня! — вигукнув, зупинившись перед нею, чорнобривий гарний парубок. — Давайте оберемо її за царівну.
Стрепенулася вонз, засоромилася, хотіла втекти геть, сховатися у натовпі старих своїх родичів, що осудливо, мовчки дивилися на неї з узлісся, але не змогла.
І хутко вже запалало на галявині буйне вогнище, лизало вогняними язиками небо. Стояла вона посеред веселого людського кола, вся уквітчана в стрічки, жартома обіймав і гладив їй коси чорнобривий парубок:
— Як будеш, Катре, така зла, тебе покину, а її візьму за жону.
Проте настала осінь, і прийшов він до неї з сокирою:
— Пробач, але мушу кликати тебе на новосілля. Дружина звеліла.
Дивні були слова. Зраділа вона, показуючи золоті шати, які приготувала для нього, але вихопив він з-за пояса сокиру, зблиснуло гостре лезо, перетинаючи їй жилочки.
Небавом вже відгуляли в тому обійсті бучні входини, де вгиналися столи від печеного та вареного, а тоді оселилася в новій хаті стара зелена нудьга. Наче колоду, пиляла чоловіка іржавим голосом дружина, киваючи на сусідів:
— Ти бачиш, як люди живуть! А. ми?..
Виходив тоді проти місяця чорнобривий чоловік, краяла вуста йому гірка зморшка, курив люльку, аж іскри скакали, зводив голову і дивився на неї жалібно та німо. А якось повернувся напідпитку, турнув жінку межи пліч, подерся на дах, скинув її з почесного місця і заходився топтати:
— А на тобі, на! Кінчився мій медовий місяць…
— Що з тобою? — злякався раптом Хома.
Чого доброго, її ще тут, у його квартирі, трясця вхопить, інфаркт. Іди доводь потім, що ти скраю.
Та вона вже згасала і ледь видушила з себе:
— Ти… ти такий, як всі, як всі ви, люди… — Вона з жалем дивилась на Хому. — Але я все одно тебе люблю, бо ти дуже нещасний.
Хома змовк. Світ і антисвіт на мить зблизились у ньому. І та дратівлива брудна хвиля, котра котила вперед, руйнуючи на своєму шляху все, тепер подалася назад. Але з уламків назад нічого скласти не могла, й усі потрощені, знівечені почуття, пошматовані канати, які їх зв’язували, несло кудись у відкрите море.
Далі Хома вже лазив перед нею навколішки, вибачався, цілував руки, кожен пальчик, бив себе в груди, рвав останнє волосся, називав себе невдячною свинею, якій немає, немає прощення. А вона слухала все те облудне варнякання, як слухає німе, наскрізь промерзле дерево базікання п’янички.
Наступного дня спустошений, розбитий Хома ледь чвалав з університету додому, У парку він щораз зупинявся, стовбичив над шахістами, встряв у футбольну суперечку, хоч ні бельмеса не тямив у футболі, випив гальбу пива в щойно пофарбованій ятці і хаотично, безпорадно розмірковував, як йому бути далі. Один він на світі, зовсім сам.
Дерева і кущі на кінець квітня поволі огортались зеленим полум’ям. Двоє дівчат розфарбовували у веселкові кольори ракету на дитячому майданчику. На клумбах повитикали хвости півники, тюльпани піднімали сизі голови. Все рослинне полізло у ті дні вгору, споєне першими дощами. Утроє швидше росла навіть Хомина борода.
Надвечірнє сонце наштрикнулось на дзвіницю. Червоні хмари віщували вітряний день. Хома тупо сидів на лаві, притиснувши до себе безцінний портфель, і думав свою заплутану, знервовану, важку думу. Щастя його з дією, вочевидь, вже вичерпувало себе. Всихало само собою, як рта тоненька тополька, котра не витримала нинішньої зими, її подружки розривали бруньки, прокидаючись від зимового сну, а та самотньо чорніла, бо з неї втекло життя.