Сніг смачно рипів під ногами, дерева стояли в пінопластовому інеї, дитяче сонце витинало до землі свої промені — і Хома заспокоївся. Що важить маленький компромісик у великій справі?
В бібліотеці він зайняв звичне місце, задоволено оглянув стоси замовленої літератури й тут, у примарному гігантському книжковому мозку, штучному п’ятиповерховому інтелекті, в його надрах Хому знову охопило дивне п’янке полум’я натхнення.
Він роздував горно в занедбаній сільській кузні, де на кілочках по кутках мертвим залізяччям збирались його знання: стоптані підкови цитат, іржаві борони класифікацій, жмутки логічних зв’язок, важкі штиби аксіом, цвяшки визначень. Усе те раніше він місяцями тулив докупи, притасовував, винаходячи страхітливий велосипед на гнутих обіддях. Але тепер він кинув усе те у вогонь, вдував міхами свіже повітря, розпікав, розжарював, готуючи небачений сплав, дамаську сталь, секрет якої знали старі майстри. І коли те сплелося в огнистий клубок, він вихопив його на ковадло і навідліт, із хеканням почав кувати фантастичну річ, яка дивувала його самого, сміючись і горланячи від захвату, з кржним ударом впевнюючись, що здивує нею увесь світ.
Кров бурхала в скроні, Хома не встигав відкладати списані, ще гарячі аркуші, втирав чоло рукою, хапав розкритим ротом кисень, потойбічним зором оглядав темні стіни і знову брався до роботи. Він добував руду з книжок, бачив крізь палітурки самого автора, забігав поперед його пера, бо ухоплював політ його думки. Але тепер через незнайомку він бачив саме життя, його складні психологічні закони і вкладав його в працю.
Пругка сила сповнювала вітрила, хвиля захльостувала палубу, а рвійна Хомина душа ось-ось мала сягнути берегів невідомого материка, на який ще не ступала нога людини. І першовідкривач розгонистим почерком, ковтаючи літери, заповнював вахтовий журнал, знаючи, що переможців не судять. Його гнали вперед відвага й любов тендітної незнайомки із сповненими віри очима.
Водянистий не чув, як перемовляються між собою бібліотекарки, намагаючись вгадати, що з ним трапилось, бо не впізнали було Хому. Очі його горіли підземним вогнем. І якби хто торкнувся чола, то опікся б. Сонце за вікном сягнуло зеніту й почало падати. А коли стрілка електричного годинника стрибнула на дев’яту, коли бібліотекарки, порадившись, запропонували йому бутерброд, Водянистий, щось згадавши, розігнувся, ґречно подякував і полетів додому, де в тихій гавані на нього чекало щастя.
Він підтюпцем хтів проскочити галерею, але в темноті за білизною його вже чатувала Роза Семенівна:
— Де моя перука?
Багряна цятка папіроски націлилась йому в перенісся. І Водянистий загостреним зором побачив, що зовсім не перука їй потрібна, а його темний страх, котрий вона пила з нечуваною втіхою. Хома озирнувся і поманив її пальцем. Зацікавлена Роза Семенівна грайливо підставила вушко:
— О, тет-а-тет?
І тоді Хома ухопив її товстими пальцями за це волохате вухо й тицьнув під ніс здоровенного червоного кулака.
— Між нами дівчатками. Ще раз пискнеш — повішу на отій мотузці догори ногами.
І Роза Семенівна, не пискнувши, розчинилась у пітьмі.
А вельми втішений собою Хома кинув незнайомці з порога "привіт", недбало жбурнув портфель на диван і пішов мити руки. А відтак він, захлинаючись, розповідав, як спустив Розу Семенівну із східців, заїдав промову борщем, гордо випинав груди од власної відваги. Потім пив міцний чорний чай перед телевізором, переповідаючи незнайомці усі свої новини і тривоги, казав, що написати працю він, звичайно, напише, але жодна друкарка не візьметься таку купу матеріалу впорати за місяць. Незнайомка в’язала на шпицях новий светр із випраних ниток й лагідно кивала на знак згоди і співчуття. Та з її співчуття кожуха, далебі, не зшиєш. І Водянистий говорив гостро, надривно, жаліючи себе до сліз, відчуваючи увесь трагікомізм ситуації, всю безглузду, смішну безвихідь, у яку він потрапив. Винахід був у голові, а голову до паперів не підшиєш. Про це він і казав з гіркою іронією, кепкуючи з себе, але так, щоб вона добре зрозуміла, як зле іноді доводиться справжньому творцеві, які їх терзають стреси.
Шлях його пролягав полем, устеленим зубчастими боронами. Після програми "Час", насилу розклеплюючи набряклі свинцеві повіки, Хома заправив в "Ундервуд" перший аркуш і вказівними почав клацати вступ. Й тоді незнайомка несміливо запропонувала — може, вона спробує.
Водянистий недовірливо гмикнув, але місцем поступився: хай грається.
І тут на його очах явилось диво. Вочевидь, моторні рефлекси збереглися в ній напрочуд глибоко. Бо друкувала вона в тому ж темпі, як він говорив. А коли він секунду м’явся, підшукуючи потрібне слово, вона нетерпляче позирала в його бік. Хома підозрював, що вона вибиває тільки неосмислену музику його мови. Та, зазирнувши в готовий аркуш, відзначив, що там не було жодної помилки. І граматика десь глибоко жила в ній. Так без жодних правил знають значно тонше за дорослих, відчувають її діти. Вона на ходу встигала правити Хомині стилістичні неоковирності, із громіздких наукових конструкцій складала легкі міцні містки. До дванадцятої вони завершили півтора десятка аркушів, на що обачливий у прогнозах Хома сподівався хіба в щасливому сні.
Ось так і пішло далі їхнє життя, перетворившись на один довгий-предовгий день, життя галерне, каторжне, від якого дзвеніло в голові, хотілося впасти на землю, загребтися в снігову ковдру, заснути, але доводилось повзти, пробиватись на той бік земної кулі. Пройти крізь глину, базальт, магму, пекло, щоб виповзти на світ вигартуваною істинною людиною, яку зробила тільки праця.
Й, ніби подаровані в подяку бабусям, забуяли в Хомі і доброта, і сміливість, і самозреченість. И уся ця трійця впряглась у його роботу і помчала до заповітної мети.
Хома ласкаво, але нещадно експлуатував і себе, і незнайомку. Вона до півночі клацала на машинці, під яку довелося покласти складену вчетверо ковдру, аби не заважати сусідам, а він сновидою блукав поміж стільцями з з чашкою диво-чорної кави, тер скроні, пив раунатин кінськими дозами і диктував, диктував, диктував. Інколи вона не розуміла очевидних речей, Хома починав пояснювати, що це просто, як сарай, але сам заплутувався І мало-помалу збагнув, що аксіом нема. І кожну, як любов, треба доводити заново самому.