Хома говорив про те осяяння й увесь тремтів, відчуваючи, що ось воно — справжнє, істинне, нове, настільки очевидне й велике, що його ніхто не бачить, як не видно в повітрі його формули. Хомині очі горіли тепер синім внутрішнім вогнем, поглядали далеко-далеко, аж за виднокіл. Обдертими в кров пальцями він після мук, безсилля, падінь долав тепер не паперову гору, а справжню, крем’янисту; ту скелясту стежку над урвищем безумства, яка вела до геніального відкриття. Він говорив і сміявся, нервово кепкував над собою, знаючи, що в це просто ніхто не повірить, і сам боявся власної ідеї, як надто зависокої для нього.
А незнайомка благословляла його сяйвом закоханих очей, підштовхувала вперед, додавала відваги і мужності.
Він одягався і говорив, стримуючи своє лихоманкове збудження, бажання вилитись на папір, а вона стояла над ним із щіткою, змахуючи порошинки, примусила наваксувати облуплені черевики з рантами, бо не годиться такому талантові виходити на люди нечупарою. Хома вирвався з її рук, ледь витримуючи цей усталений ритуал, який щоранку відбувається в кожній сім’ї. У дверях він похапцем чмокнув її в щоку і подався зводити свій новий, небачений дім.
Та в кінці галереї Хому підстерігала чимось зобиджена Роза Семенівна в старій, певно, ще гімназичній формі. Її губи скривились, мов для посмішки, але натомість вона вередливо запхинькала:
— Мене ніхто не любить. Мені ніхто не пише записок. Я стара й негарна.
— Що ви, що ви, — заспокоїв її щасливий і добрий Хома. — У вас ще все попереду.
— Неправда, — зарюмсала Роза Семенівна. — Мені ніхто нічого не дарує. А я так хочу французькі парфуми. Я вам дам гроші, тільки подаруйте мені що-небудь. І записку напишіть… Інакше я на вас напишу. От візьму й напишу. Ага, — і вона по-школярськи показала йому язика.
Хома до крові закусив губу. З цією здитинілою Летючою мишею зараз зв’язуватись він не міг і не хотів. Буде скандал. А скандал — це слава, скандальна слава. І він, знову зібгавши себе, як телеграму, пообіцяв. Не міг же він важити своїм новим щастям.
Водянистий вдруге спізнювався на кафедру. Коли він відкрито, не згинаючись, пройшов до столу і сів на перший-ліпший стілець, всі здивовано перезирнулись. Він голосно, не ховаючись, кашлянув, рипнув стільцем. І всі закашляли і зарипіли, буцім при епідемії. Професор Забудько звів брови, але промовчав. Спрацював трюк абстракціоністів. Якщо картина так дорого коштує, то вона, мабуть, того варта. Крекнувши, він повів далі:
— У нас з’явилась можливість відрядити одного з наших молодих аспірантів до Москви, в академічний інститут. Підрости, кхе-кхе, до нових вимог. Гадаю, служба, себто робота, в, так би мовити, штабі нашої науки дозволить приміряти генеральські погони. У нас є дві гідні кандидатури…
Водянистий прикипів до стільця. Про таке відрядження він мріяв давно. В тому інституті працювала більшість членів ученої ради. Кожен з них міг подати на захисті не тільки білу, а й чорну кулю. Але вони теж були люди. Особистий контакт ніколи не завадить. Ну там… фактор горілки з перцем, фірмового торта та красивих очей. Ні, ні — це так, од душі. Ніяких пільг. Хома вбачав у поїздці великий науковий сенс. Але з усіх сил рвався в неї і аспірант Груєнко, котрий, це всім відомо, міг справді використати відрядження в своїх корисливих цілях. Марно, якщо знати об’єктивність вчених рад. Іншим разом Хома догідливістю та сумирністю відтіснив би конкурента, але тепер тільки прикипів до стільця. Він не міг нікуди їхати. У нього вдома оселилось його хворе щастя — і він не мав права відійти від нього й на крок.
Що було робити? Послатись на сімейні обставини? Спитають, що за обставини. Просто відмовитись — подумають, що йолоп. Хома, як відомий Буриданів віслюк, смикався між двома оберемками полину, не знаючи, який вибрати. І раптом на лисину сіла спасенна думка. Водянистий встав і, мов по-писаному, демонструючи водночас високу скромність і неабияку гідність, сказав, що аспірант Груєнко за останній час значно виріс над властивим йому рівнем, що праця його потребує саме такої ґрунтовної доробки, і коли когось посилати — то тільки Груєнка.
— А я, — скінчив Хома, — з допомогою таких чудових наукових сил, які зібрались на нашій кафедрі, успішно справлюсь із своєю працею і тут.
Дружні оплески зустріли його слова. А ті, хто чекав каламутної тяганини, інтриг, підступів, були неприємно розчаровані. Не такі ми погані, як дехто думає. Інколи окремі випадки подекуди трапляються, та не треба узагальнювати. На кафедрі восторжествували мир, злагода і колегіальність, що переходила в демократизм.
— Благородство — гарна річ?! — напівзапитав, напівствердив, узявши Хому за ліктик, його науковий керівник доцент Половинчик, котрий виступив з тіні в коридорі.
— Авжеж, — погодився Хома, байдуже збираючи великодумні зморшки на чолі.
— Чорт, протяги. І звідки той вітер дме? — з надією глянув йому у вічі керівник. — Вся спина продубда. Що робить?
— А ви цибульки в ніс капніть — усе як рукою зніме, — незворушно порадив Хома.
— Треба, мабуть, корективи в дисертацію вносить. Талант. Суспільство вимагає… — чомусь пошепки сказав керівник, скоса поглядаючи на відчинені двері кафедри.
— Зробимо, — бадьоро пообіцяв Хома.
— Тільки ж ви не дуже, — злякався керівник. — Не переборщіть.
— Розумію, — сказав новий Хома, позираючи на керівника згори вниз.
— От і в мене, перепрошую, була така розумна, не ображайтесь, коза. Веду її з поля, а на груші жмут сіна висить. Стала коза, мекає. Що робити? Дістати сіно самому? Підняти козу на руках? Нє-є. Як учешу її кийком, вона циб — і справилась із завданням. Ферштейн?
— Розумію, — сказав Хома.
— Так от, якщо через місяць у вас не буде готовий варіант — тему закриють, а вам видадуть красиву довідку з круглою печаткою.
— Я все розумію, — холодно сказав Хома, втямкувавши, що той не жартує.
— А ви часом не того? — чуйно спитав керівник, потираючи шию. "Звідки той вітер дме?" — Якийсь ви не схожий на себе. Чи не захворіли часом?
— Ні, — сухо сказав Хома. — Я видужав.
З легким серцем він вийшов на вулицю. Шибки жевріли листовим прокатом. Легкий морозець пощипував щоки. Снігозбирачі ковтали останні замети. Хома з розгону пролітав по ковзанках, поспішаючи додому. На ринку він купив букетик тепличних фіалок і грів їх своїм диханням. Хома вперше в житті купував жінкам квіти.