Від того дня, в розпачі спостерігаючи, як в'яне старша дочка, купець Гійом став дедалі частіше згадувати, що, коли він одружився з панною Шеврель, вони були майже в такому самому становищі, в якому перебували тепер Жозеф Леба і Віргінія. Як чудово було б видати дочку заміж і водночас сплатити священний борг, ощаслививши сироту, як колись ощасливив його пан Шеврель за подібних обставин! А Жозеф Леба, якому вже виповнилося тридцять три роки, думав про перешкоди, що їх створювала різниця в п'ятнадцять років між ним і Огю-стиною. До того ж він був надто проникливий, щоб не розгадати таємних задумів пана Гійома, та й надто добре знав непорушні правила старого купця, а тому розумів, що він ніколи не видасть заміж молодшу дочку раніше, аніж старшу. І бідолашний прикажчик, який мав не тільки цибаті ноги та міцні груди, а й благородне серце, мовчки страждав.
Таке становище склалося в цій маленькій республіці, розташованій посеред торговельних закладів вулиці Сен-Дені й, одначе, схожій на відділення монастиря траппістів. Але щоб дати точний звіт не тільки про почуття, а й про пов'язані з ними події, треба відступити на кілька місяців назад від сцени, з якої почалася наша оповідь.
Якось уже на смерканні один молодий перехожий, проминаючи темну крамницю з котом, який грає в м'яча, на мить зупинився, побачивши картину, перед якою зупинилися б усі художники світу. Ще не освітлена крамниця утворювала чорне тло, де у глибині виднілася їдальня купця. Висяча лампа розливала жовтаве світло, що надає такого чару картинам митців голландської школи. Біла скатертина, срібло і кришталь своїм блиском посилювали різкий контраст між темрявою і світлом. Обличчя батька родини та його жінки, обличчя прикажчиків і ніжні риси Огюстини, а за два кроки від неї щокате обличчя товстої дівчини утворювали напрочуд цікаву групу. Ці голови були такі своєрідні, вдача кожного так виразно відбивалася на обличчі, так легко було уявити собі мирне, тихе й скромне життя цієї родини, що художник, який звик малювати з натури, відчув майже розпач на думку про те, як нелегко і майже неможливо схопити поглядом цю скороминущу сцену, щоб потім відтворити її на полотні. Перехожий був молодий художник, який сім років тому здобув найвищу нагороду з живопису. Він недавно повернувся з Рима, проживши в Італії досить довго. Його душа, напоєна поезією, його очі, пересичені творіннями Рафаеля та Мікеланджело, яскравою природою країни, де мистецтво повсюди розкидало свої величні пам'ятки, тепер прагнули природності й простоти. Такими були його почуття — мав він слушність чи помилявся. Його серце, що так довго віддавалося бурям італійських пристрастей, тепер шукало дівчину скромну й невинну, одну з тих, якими в Римі він милувався лише на полотнах художників. Побачена за вікном картина простих звичаїв пробудила у його схвильованій душі глибокий захват, а потім, цілком природно, його захоплений погляд прикипів до головної постаті: Огюстина, здавалося, поринула в задуму й нічого не їла; лампа висіла так, що все світло падало на неї, її груди здіймались і опускались у ясному колі, яке різко окреслювало обличчя, залите майже надприродним сяйвом. Художник мимоволі порівняв дівчину з ангелом-вигнанцем, який спогадує небо. Відчуття, досі майже йому незнайоме, чисте й палке кохання затопило йому серце. Якусь мить де Соммерв'є стояв мов зачарований, весь під владою свого незвичайного враження, а коли відірвався від свого щастя й повернувся додому, то не їв, не спав. Наступного ранку він зачинився в своїй майстерні й не виходив звідти, аж поки йому пощастило перенести на полотно всі чари сцени, про яку він згадував з майже нестямним захватом. Але його щастя було неповне — адже він не мав точного портрета своєї богині. Кілька разів він пройшовся повз Дім з котом, який грає в м'яча, а раз чи двічі навіть насмілився увійти туди перевдягненим, щоб побачити зблизька чарівне створіння, яке пані Гійом ховала під своїм крильцем. Віддавшись своєму коханню, своєму мистецтву, він протягом восьми місяців лишався невидимий навіть для найближчих друзів, забув про світське товариство, про поезію, про театр, про музику, про свої найдорожчі звички. Одного ранку Жіроде, порушивши всі заборони, що їх митці розуміють і вміють шанувати, майже силоміць вдерся до нього і пробудив його із заціпеніння таким запитанням:
— Що ти збираєшся виставити в Салоні? Художник схопив друга за руку, потяг за собою до майстерні й відкрив невеличку картину, яка стояла на мольберті, та портрет. Жіроде довго й жадібно милувався цими двома шедеврами, а тоді кинувся другові на шию й обняв його, неспроможний висловити свій захват. Свої враження він міг виразити лише так, як відчував — перелити їх з душі в душу.
— Ти закохався? — спитав Жіроде.
Обидва знали, що й Тіціан, і Рафаель, і Леонардо да Вінчі свої найпрекрасніші портрети завдячують тому палкому почуттю, яке, зрештою, породжує всі шедеври — хоч і за різних обставин. Замість відповіді молодий художник лише похилив голову.
— Який ти щасливий, що закохався в себе на батьківщині, вже повернувшись із Італії! А виставляти ці картини я тобі не раджу,— додав знаменитий художник.— Я певен, їх не зрозуміють. Ніхто не зможе оцінити цю природність барв, цю вишуканість мазка — наша публіка не звикла до такої глибини. Адже те, що ми звичайно малюємо, друже, більше схоже на розфарбовані ширми, ніж на картини. Ліпше вже писати вірші та перекладати античних авторів! Так скоріше досягнеш слави, аніж створюючи живопис, який нікому не потрібен.
Незважаючи на добру пораду друга, молодий художник усе ж таки виставив свої два полотна. Сцена з родинного побуту зробила переворот у мистецтві живопису. Після неї на наших виставках з'явилося стільки картин у цьому жанрі, що мимоволі виникала підозра, чи не виготовляють їх чисто механічним способом. Що ж до портрета, то мало знайдеться художників, котрі не пам'ятають про це насичене життям полотно, якому публіка, що іноді буває справедливою, піднесла вінок, і його передав авторові сам Жіроде. Обидві картини оточував густий натовп. Усі просто вмирали від захвату — як люблять висловлюватися жінки. Спекулянти, вельможні аристократи ладні були покрити обидва полотна подвійними наполеондорами6, але митець рішуче відмовився продати їх і не дозволяв зняти з них копії. Йому пропонували величезну суму за право зробити гравюри, але торговцям пощастило не більше, аніж любителям. Хоча ця подія набула широкого розголосу в світському товаристві, вона була не з тих, які могли б проникнути в глушину маленької Фіваїди7 на вулицю Сен-Дені; одначе нотарева дружина, прийшовши в гості до пані Гійом, у присутності Огюстини, котру дуже любила, заговорила про виставку й пояснила, з якою метою її влаштовують. Базікання пані Роген, природно, навіяло Огюстині бажання побачити знамениті картини, і вона зважилася тихенько попросити тітку повести її до Лувра. Та вступила в переговори з пані Гійом і завершила їх успішно, діставши дозвіл відірвати на дві години племінницю від її нудних обов'язків. На виставці молодій дівчині пощастило пробратися крізь натовп до відзначеного почесним вінком портрета. Впізнавши на ньому себе, вона затремтіла, мов осиковий листочок і, охоплена страхом, почала озиратися, шукаючи пані Роген, від якої її відокремив натовп. У цю мить наполоханий погляд Огюстини зустрів осяяний радістю погляд молодого художника. Дівчина вмить пригадала незнайомця — вона вже не раз із цікавістю спостерігала його, думаючи, що то якийсь новий сусід.