Буря, що нею розпочався цей день, закінчилась, як і бурі в природі — спокійною, ясною погодою. Пані Роген так заморочила Гійомів своєю балаканиною, вона торкнулася стількох струн у їхніх зачерствілих серцях, що кінець кінцем зачепила найслабкішу струну і виграла справу. В ту дивну епоху купці та банкіри більше ніж будь-коли були опановані манією родичатися з вельможною знаттю, і генерали Імперії вміло користувалися з таких настроїв. Пан Гійом чи не сам-один рішуче повставав проти цієї згубної моди. Він вважав незаперечними такі істини: щастя жінка може знайти тільки в шлюбі з чоловіком свого суспільного стану; кожен, хто вилазить надто високо, рано чи пізно впаде дуже низько; кохання так погано витримує домашні чвари, що для тривкого щастя необхідно знайти одне в одному надійні практичні якості; не годиться, коли одне з подружжя переважає знаннями друге, бо головне — взаєморозуміння. Якщо чоловік розмовлятиме по-грецькому, а жінка латиною, обоє ризикують померти з голоду,— Гійом сам вигадав це прислів'я. Такі невдалі шлюби він порівнював із старовинною матерією з шовку й вовни, де рано чи пізно шовк перетирає вовну. Та в людському серці таїться стільки марнославства, що обачність керманича, який так довго стернував кораблем під прапором, де красувався кіт, який грає в м'яча, стала піддаватися базіканню пані Роген. А його сувора дружина навіть першою визнала за можливе відступити від своїх твердих правил з огляду на сердечну прихильність дочки й погодилася прийняти у себе в домі пана де Соммерв'є, потай вирішивши піддати його якнайдоскіпливішому допиту.
Старий купець знайшов Жозефа Леба й повідомив його про те, як склалися обставини. О пів на сьому під скляним дахом їдальні, яку уславив художник, зібралися подружжя Рогенів, молодий живописець та його чарівна Огюстина, Жозеф Леба, що змирився із своєю недолею, і панна Віргінія — напад мігрені у неї минув. Подружжя Гійомів уже бачили в мріях, що їхні діти прилаштовані, а доля крамниці з котом, який грає в м'яча, віддана у надійні руки. їхнє задоволення досягло найвищої межі, коли за десертом Теодор подарував їм свою дивовижну картину, яку досі вони не мали нагоди побачити; на ній було зображено внутрішню обстанову старої крамниці, що їй вони завдячували таке незвичайне щастя.
— Як це люб'язно з вашого боку! — вигукнув купець Гійом.— Подумати лишень — адже за цю річ давали тридцять тисяч франків!
— Та тут і чепчик мій намальовано! — підхопила пані Гійом.
— А ці розгорнуті сувої сукна! — докинув Леба.— їх так і хочеться помацати рукою.
— Малювати тканину завжди цікаво,— сказав художник.— Але ми, сучасні живописці, були б щасливі, якби могли зрівнятися у цьому вмінні з митцями давніх часів.
— То ви любите тканини? — вигукнув татусь Гійом.— Чудово, чорт забери! Дайте руку, мій молодий друже. Якщо ви шануєте торгівлю, ми зрозуміємо один одного. А чому б її зневажати? Світ почався з торгівлі, якщо сам Адам продав рай за яблуко. Хоча, як на мене, він продешевив, бігме, продешевив!
І старий купець зареготав гучним, приязним сміхом, збуджений шампанським, яким він щедро частував усіх. Очі молодого митця ніби затуляла щільна пов'язка, і тому майбутні родичі здалися йому людьми напрочуд приємними. Настроєний до них вельми прихильно, він розвеселив їх кількома жартами найвишуканішого смаку. Отож Теодор де Соммерв'є усім сподобався. Увечері, коли вітальня, обставлена розкішними — за висловом самого Гійома — меблями, спорожніла, коли пані Гійом, переходячи від стола до каміна, від канделябрів до свічників, швидко дмухала на вогники, славний купець, який відзначався дивовижною прозорливістю в усьому, що стосувалося комерції або грошей, притяг до себе Огюстину й, посадивши її на коліна, мовив такі слова:
— Люба моя дитино, виходь за свого Соммерв'є, якщо тобі цього так хочеться. Ми дозволяємо тобі ризикнути своїм капіталом щастя. Але мене не одуриш отими тридцятьма тисячами франків, що їх платять за псування клаптів доброго полотна. Легко нажиті гроші спливають, як вода. Хіба я не чув, як сьогодні той молодий шалапут заявив, що монети круглі — тому й котяться. Але вони круглі тільки для марнотратників і пласкі для людей ощадливих, які складають їх і примножують. Так от, дитино, цей юний красень обіцяє тобі карети, діаманти. Він має гроші — що ж, нехай витратить їх на тебе, bene sit*. Мене це не обходить. Але щодо твого посагу, то я не бажаю, щоб гроші, з такими зусиллями нажиті, пішли на екіпажі та всякі витребеньки. Хто гайнує гроші, не рахуючи, той ніколи не забагатіє. За сто тисяч екю твого посагу однаково не купиш весь Париж. Правда, настане день, коли ти одержиш ще кількасот тисяч франків, але, чорт забери, цього дня я змушу тебе чекати якомога довше. Отож я відвів твого судженого в куточок, і мені, тому, хто залагодив справу з банкрутством Лекока, було неважко умовити твого художника погодитися на роздільне володіння майном із дружиною. Я сам пригляну, щоб у контракті за всією формою було внесено дарчий запис, який він тобі обіцяє. Я ж бо сподіваюся стати дідусем, моя доню, і, чорт забери, хочу вже тепер подбати про своїх онуків. Заприсягнися ж мені, що без моєї поради ти ніколи не підпишеш жодного документа, в якому йтиметься про гроші, ну а якщо мені незабаром доведеться вирушити на побачення з твоїм дідом Шеврелем, то присягайся, що будеш радитися з молодим Леба, своїм зятем. Обіцяй мені це.
* Чудово, хай буде так (латин.).
— Гаразд, тату, обіцяю.
Почувши ці слова, мовлені ніжним голосом, старий купець розцілував дочку в обидві щоки. Того вечора всі закохані заснули майже мирним сном — як і подружжя Гійомів.
Через кілька місяців після тієї пам'ятної неділі головний вівтар церкви Святого Луппа став свідком двох цілком несхожих вінчань. Огюстина й Теодор постали там у всьому блиску щастя, в розкішних уборах, їхні очі сяяли коханням, на них чекала чудова карета. Приїхавши разом з батьками в найманому екіпажі, Віргінія, у досить скромному вбранні, смиренно йшла за молодшою сестрою, спираючись на руку батька, мов тінь, необхідна для гармонійного сприйняття картини, виконаної в осяйних барвах. Пан Гійом доклав усіх зусиль, щоб Віргінію обвінчали раніше, ніж Огюстину; але він з прикрістю бачив, як за кожної нагоди вище й нижче духівництво зверталося до елегантнішої нареченої. Він чув, як дехто з його сусідів хвалив Віргінію за тверезий розум — вона, мовляв, зробила серйозніший вибір і лишилася вірна своєму кварталу. Водночас було кинуто кілька ядучих дотепів на адресу Огюстини, яка виходила заміж за художника, за "благородного"; сусіди з жахом додавали, що коли навіть Гійомів опанувала пиха, то кінець суконній торгівлі! Один старий торговець віялами сказав, що цей марнотрат незабаром пустить молоду дружину з торбою попідтинню, і Гійом in petto# похвалив себе за передбачливість, виявлену при укладанні шлюбної угоди. Увечері, після пишного балу, що закінчився такою щедрою вечерею, яку нинішнє покоління навіть уявити собі не може, старе подружжя Гійомів залишилося у своєму домі на вулиці Коломб'є, де гуляли весілля; молоде подружжя Леба повернулося у найманому весільному екіпажі в старий дім на вулиці Сен-Дені, щоб стернувати баркою під прапором кота, який грає в м'яча; художник, сп'янілий від щастя, схопив кохану свою Огюстину на руки й виніс її до карети, а коли карета прибула на вулицю Трьох Братів, він знову ж таки на руках переніс молоду дружину в покої, прикрашені всіма мистецтвами.