— Звичайно, я повинен пояснити вам свій вчинок.— Вона й досі не бачила його, бо ще одна сіра тінь упала їй на руку, забарвлену в жбвтий колір.— Не вдягайте ніколи більше тієї ганчірки, вона вам не пасує.
Потім вона танцювала біля прилавка, де було трохи вільного місця, з тим, що підійшов перший, і добре розгледіла його: на усміхненому обличчі на диво поважні блакитні очі, що дивилися через її плече кудись у далечінь. Він танцював із нею так, наче був сам,— руки ледь торкалися її стану, легенькі руки, що їх вона пізніше, як він спав поруч із нею, часто клала собі на обличчя. Світлими ночами чуб його здавався вже не чорним, а попелястим, як світло, що доходило знадвору, і Нелла злякано прислухалася до його віддиху, який, навіть приклавши долоню йому до вуст, ледве можна було відчути.
Ту мить, коли темно-сіра тінь упала на її залляту жовтим світлом руку, почалося легке, не затьмарене нічим життя. Руда куртка так і залишилася в кутку павільйону...
Жовта пляма лежала на її руці, як і дванадцять років тому.
...Вірші їй подобались, бо написав їх він, але набагато важливіший був він сам, що так байдуже читав ті вірші. Для нього все було таке легке, таке зрозуміле. Навіть призов до армії, якого він боявся, пощастило відтягти, але залишився спогад про ті три дні, коли його били в казематі.
Похмурий, вогкий підвал, побудований 1876 року, в якому тепер спритний маленький француз розводить печериці: криваві плями на почорнілому вогкому бетоні, пиво і відриг п'яних штурмовиків, глухий спів, ніби з могили, блювотиння на стінах, на долівці, де тепер на кінському гною ростуть білі, хворобливі на вигляд гриби, а зверху, на даху каземату, тепер .чудовий зелений моріжок, грядки з трояндами, там бавляться діти, а матері сидять з плетивом і раз по раз гукають: "Обережно!" та "Не дурій!"; пенсіонери похмуро натоптують тютюном люльки — і все це на два метри над тією темною могилою, де Рай і Альберт три дні чекали смерті. Радісні батьки, що граються зі своїми нащадками в коней, садовлячи їх собі на шию, дідусі, що роздають діткам цукерки, водограї, вигуки: "Не підходь близько до води!" — а вранці старий сторож ходить і замітає сліди нічних забав молоді з передмістя: замащені помадою паперові серветки й написані до місяця гілочками на землі синоніми до слова "кохання". Дехто з пенсіонерів, старезні діди, що встають удосвіта, люблять приходити сюди влітку дуже рано, щоб поглянути на сторо-жеву здобич, перше ніж вона зникне в смітниці: стоять і хихотять із паперових серветок, замащених яскраво-червоною помадою.
Всі ми були колись молоді.
А під ними — могила, в якій тепер ростуть печериці, безліч білястих плям на рудуватому гною і жовтій соломі. Там уперше в їхньому місті був убитий єврей, Аб-салом Біліг, чорнявий веселий юнак із такими самими легкими руками, як і в Рая. Ніхто не вмів так гарно малювати, як Біліг. Він малював вартівні й штурмовиків: "німців до самих кісток"—і штурмовики — німці до самих кісток — розтоптали його там унизу, в могилі...
Нова платівка, данина маленького чорнявого бармена її білявій красі. Вона ледь пересунула по столі руку, туди, де падало світло від червоного пір'я на півневій шиї,— так лежала її рука через два роки, того дня, коли Рай розповів їй, що Абсалома Біліга вбито. Низенька худорлява єврейка, Абсаломова мати, телефонувала з Альбертової квартири в Ліссабон, у Мехіко-Сіті, викликала всі пароплавні лінії — і весь час міцно тримала за руку маленького Вільгельма Біліга, названого так на честь кайзера Вільгельма. І раптом несподіванка—в Ар-гентіні, в далекій Аргентіні, хтось узяв трубку і почав говорити з пані Біліг: віза, грошові перекази...
В Аргентіну відправлено бандероллю два номери "Фелькішер беобахтер", а в них — двадцять тисяч марок. Рай і Альберт стали працювати художниками на батьковій мармеладовій фабриці.
Тепер там ростуть печериці. Бавляться діти, матері кричать: "Обережно", "Не дурій" або "Не підходь так близько до води", коли б'є водограй; там цвітуть троянди, такі червоні, як її рука тепер, заллята світлом від червоного пір'я на шиї в півня, що править Генелеві за герб.
Фільм крутиться далі. Раєва рука важчає, віддих стає чутніший, він уже не сміється. Приходить листівка від пані Біліг: "Дуже дякую за вітання з дорогої батьківщини". Послано другу бандероль — два номери "Штюр-мера" з десятьма тисячами марок. Альберт поїхав до Лондона, і звідти невдовзі прийшла звістка, що він одружився з шаленою і надзвичайно вродливою дівчиною, невгамовною і побожною. Рай залишився працювати художником і статистиком на батьковій фабриці. Як би розрекламувати наш новий сорт? Желе з полуниць фірми Гольштеге, смачне й дешеве.
Далі фільм крутиться під тьмяне світло від темно-синього пір'я з півнячого живота — буденні, спокійні, нудні картини, аж поки в Лондоні померла шалена, надзвичайно вродлива дівчина, і від Альберта цілими місяцями не було жодної звістки. Нелла писала Альбертові листи, якими той і зараз інколи їй дорікав: "Вернися, Рай перестав усміхатися, відколи ти поїхав..."
Фільм стає сірий і похмурий, мертвотне світло, напруження зростає. Вернувся Альберт, почалася війна: дух солдатських їдалень, переповнені готелі, в церквах — ревні молитви за батьківщину. Квартиру знайти неможливо, і вісім годин відпустки швидко минають, перше ніж кінчаться обійми; обійми на плюшевих канапах, на рудих тапчанах і на брудних ліжках дешевих кімнат на одну ніч — настав і їхній час; простирадла у ваксі з чобіт.
Хрипкий дзвінок і поганенький сніданок на світанку, а тим часом худа господиня вже ставить на вікно табличку: "К і м н ат а вільна". Втиснена між вікном та фіранкою картонна табличка і цинічна мудрість звідниці, що відповіла Раєві, здивованому такою високою ціною: "Тепер війна, ліжок не вистачає, от вони й стали дорогі". Жінки боязко заходили до таких кімнат — вони вперше виконували
подружній обов'язок не на подружньому ложі, тому почували себе майже повіями, а все одно втішалися. Тут були зачаті першокласники 1946 року, худі рахітичні діти війни, які питатимуть учителя: "Чи небо—це чорний ринок, де все є?" Хрипкий дзвінок, залізні ліжка й тверді сінники, набиті морською травсію, що стануть метою бажань протягом двох тисяч воєнних ночей, аж поки будуть зачаті першокласники 1951 року.