Що більше пізнавала вона таких кавалерів, то дужче кохала свого чоловіка і насправді, хоч і мала славу легковажної жінки, за ці десять років жодного разу ні з ким не спала. Рай був інший, почуття його були такі самі щирі, як і його наївність.
Шурбігелів голос помалу заколихував її, і вона забула на мить про впертий, спрямований у її потилицю погляд незнайомого.
Шурбігель був високий і огрядний, і з кожною доповіддю його обличчя набувало ще меланхолійнішого вигляду, а він робив багато доповідей. І кожна додавала йому ваги — і духовної, і тілесної. Неллі він завжди здавався надзвичайно ерудованою, надзвичайно сумною повітряною кулею, що все більше надимається, ось-ось має тріснути, і тоді від неї нічого не залишиться, крім жмені сконцентрованої, смердючої нудьги.
Його тема була чисто шурбігелівська: "Ставлення творчої одиниці до церкви та до держави в добу техніки". Голос приємний: єлейно-інтелігентний, тремтячий з таємної чутливості, повний безмежного смутку. Йому було сорок три роки. Прихильників він мав багато, а ворогів мало, але тим ворогам пощастило витягти на світ божий з надрів поганенької університетської бібліотеки десь у Середній Німеччині докторську дисертацію Шурбігеля, написану 1934 року, яка називалась "Образ фюрера в сучасній ліриці". Тому Шурбігель кожну свою доповідь починав із зауваження про молодих крикунів, песимістів, що граються в сектантство, єретиків, що самі себе батожать, неспроможних зрозуміти перехід в іншу віру духовно достиглої людини. Але й про своїх ворогів він завжди говорив приязним тоном і застосовував проти них зброю, що доводила їх до шаленства, бо проти неї вони були безсилі,— Шурбігель прощав ворогам своїм, він прощав усім усе. Його рухи під час доповіді нагадували жести послужливого перукаря, що думав тільки про благо свого клієнта: наче не доповідь робив, а прикладав своїм уявним друзям і ворогам гарячі компреси, скроплював їх запашними заспокійливими есенціями, робив масаж шкіри на голові, обмахував, щедро охолоджував, а потім довго й густо намилював надзвичайно запашним, надзвичайно коштовним милом — а тим часом його медовий голос виповідав надзвичайно мудрі думки. Шурбігель був песиміст, але не безнадійний. У рівномірно мудрому потоці його промов спливали, мов осяйні дороговкази, такі слова, як "обранці", "катакомби", "відчай",— а він тим часом наділяв уявних клієнтів своєї перукарні незнаними досі розкошами: делікатною поведінкою, гарячими, теплими та холодними компресами, всілякими мастями; ніби ущасливлював слухачів усіма благами, що прикрашали прейскурант першорядної перукарні.
Шурбігель виріс у перукарні на околиці міста. "Надзвичайно обдаровану дитину" рано відкрили і почали опікувати, та опецькуватий хлопчик ніколи не міг забути чарівну меланхолію брудної батькової перукарні: клацання ножиць, блиск нікелю в сірих сутінках, тихе дзижчання електричної машинки, спокійну балаканину, приємну суміш запахів різноманітних гатунків мила, вологий пил розбризкуваних парфумів, бряжчання монет у касі, пакуночки, що їх нишком вручали клієнтам, стяжки, на яких повільно висихала піна з мила і біляві та руді волосини опинялися ніби в загуслому цукрі, а ще — дві теплі й темні дерев'яні кабіни, що в них працювала мати: штучне світло, тютюновий дим та інтимні розмови на жіночі теми, що їх жалібно провадили клієнтки. Коли в перукарні нікого не було, лагідний, завжди меланхолійний батько заходив до задньої кімнати, викурював сигарету й ганяв сина по завданих додому латинських словах. Саме тут вухо Шурбігелеве ставало чутке, а душа сумна. Батько ніколи не навчився ставити де треба наголоси в латинських словах, а тому вперто казав genus1 замість genus, ancilla 2 замість ап-cilla, а коли син, не готуючись, відмінював tithenii3, на обличчі в батька з'являлася дурнувата посмішка, бо асоціації в нього були завжди ниці.
1 Рід (лат.).
2 Служниця (лат.).
8 Я кладу (грецьк.).
Тепер Шурбігель давав можливість своїм слухачам натішитись таємничою мастю, делікатно натирав їм вуха, чола й щоки, потім швидким рухом скинув з них простирадло, легенько вклонився, зібрав свої нотатки і, покірно, безпорадно всміхаючись, зійшов з помосту. Залунали одностайні, тривалі, але приглушені оплески, такі, як хотів Шурбігель: він не любив гучного плескання. Праву руку він тримав у кишені, граючись бляшаною коробочкою з глютаміновими цукерками: їхній добре чутний, але пристойний брязкіт заспокоїв Шур-бігеля, і він, усміхаючись, потис руку патерові Вілі-брордові, що прошепотів йому:
— Чудово, просто чудово!
Шурбігель попрощався, бо поспішав на відкриття виставки "Південнобаварської групи". Він був фахівець із сучасного малярства, сучасної музики, сучасної лірики. І любив найважчі теми, бо вони давали змогу висловити сміливі думки, випробувати ризиковані тлумачення. Сміливості в Шурбігеля було не менше, ніж доброзичливості,— він найрадше хвалив прилюдно тих, кого вважав за своїх ворогів, і найрадше знаходив вади у своїх друзів. Хіба що зрідка хвалив якогось приятеля і цим здобув славу непідкупного. Шурбігель був непідкупний, і хоч мав ворогів, проте сам не був нікому ворогом.
Після війни (тут як приклад часто згадувано Савла) Шурбігель відкрив надзвичайну принадність релігії. На превеликий подив своїх друзів, він став католиком і почав відкривати католицьких митців. На своє щастя, він мав велику заслугу, на яку щоразу "міг посилатися,— відкрив більше ніж десять років тому талант Раймунда Баха, якого вже тоді називав найбільшим ліриком свого покоління. Бувши редактором великої націстської газети, він назнав Баха, почав друкувати й таким чином здобув право — тут навіть його вороги нічого не могли сказати — кожну доповідь про сучасну лірику починати словами: "Коли я 1935 року перший надрукував вірш нашого поета Баха, який потім загинув в Росії, я знав, що в нашій ліриці починається нова ера".
Тією публікацією він здобув також право називати Неллу "дорогою Неллою", і вона не могла нічого вдіяти, хоч знала, що Рай так само ненавидів Шурбігеля, як ненавидить його тепер вона. Він здобув право раз на три місяці приходити ввечері до неї на чай і на вино, прихопивши з собою цілий гурт недбало вбраних молодиків,— і принаймні раз на півроку де-небудь прилаштовував чергову фотографію з написом: "Вдова поета з людиною, що відкрила її чоловіка".