Дім без господаря

Страница 64 из 83

Генрих Белль

Гезелер усміхнувся.

— Чому ви повинні ненавидіти мене? — спитав він. В голосі його забринів сум, а обличчя прибрало

страдницького виразу, як і годиться в аматорських фільмах.

— Я мала б ненавидіти вас, коли б не перестала жити зі смертю свого чоловіка. Я хотіла б одного: ненавидіти його ненавистю, бо якби він знав вас тепер чи тоді, то дав би вам ляпаса. Я мала б далі робити те, що робив він, поводитись, думати так, як думав він і як мене вчив думати — давати ляпаси людям, що забувають війну, але з школярською сентиментальністю вимовляють імена генералів.

Гезелер мовчав, і Нелла бачила, як він зціпив губи.

— Якби ви хоч були чесні і відверто славили війну, щиро грали свою гру в невдалих завойовників — а то аж страшно стає, що саме вам доводиться читати доповіді на тему: "Перспективи розвитку сучасної лірики".

Гезелер їхав повільно.

Між високими буками Нелла побачила вже першу будівлю Брерніхського замка — павільйон у стилі барокко, довкола якого роїлися ситі голуби, відгодовані бутербродами екскурсантів.

Ось і скінчився дилетантський рекламний фільм з поганим освітленням, без щасливого кінця — традиційного поцілунку на тлі Брерніхського замка не відбудеться. Неллі захотілось опинитися в Генелевій кав'ярні, побачити усмішку Луїджі, почути платівку, що її він завжди ставить, як тільки вона заходить, дочекатися тієї миті, коли відбринить мелодія, захотілося до Мартіна, до Альберта. І шкода стало, що зник назавше уявний Гезелер, якого можна було ненавидіти. Цей мізерний кар'єрист не викликав у неї ненависті; це був не той страшний чоловік, лиходій, що його образ мати намагалася вкарбувати в Мартінову уяву. Він марнославний, недурний, такий, звичайно, зробить кар'єру.

— Я тут висяду,— сказала Нелла.

Він зупинив машину, не дивлячись на неї. Вона відчинила дверцята.

— Валізу хай віднесуть до моєї кімнати.

Він кивнув, і Нелла, дивлячись на його профіль, даремно чекала, що в її серці ворухнеться співчуття, як перед тим даремно чекала на спалах ненависті.

Патер Віліброрд уже йшов їй назустріч з розгорненими обіймами.

— Як добре, що ви приїхали, Нелло! — вигукнув він,— Правда ж, чудове місце ми вибрали цього разу на семінар?

— Так,— відповіла Нелла, — чудове. Семінар уже почався?

— Шурбігель щойно зробив блискучу доповідь, і всі нетерпляче очікують на Геаелера. Це його дебют у нашому гуртку.

— Я хотіла 6 піти до своєї кімнати,— мовила вона.

— Ходімо,— сказав патер Віліброрд,— я вас проведу.

Нелла побачила, як Гезелер із течкою та її валізою в руках піднімався сходами, та коли вони з патером Вілібрордом підійшли ближче, його вже не було, а її валіза стояла перед столиком портьє.

XV

Кондукторського кашкета не було на вішалці. В сінях пахло бульйоном і розігрітим маргарином, на якому Брілах завжди смажив картоплю. На верхньому поверсі співала пані Борусяк "На могилі батьків зелененька трава". Голос у неї був гарний і чистий, він лився згори, ніби ласкавий дрібненький дощик. Мартін глянув на поколупану стіну, де вже понад тридцять разів писалося те слово. Свіжа подряпина під газовим лічильником свідчила про те, що зовсім недавно тут знов відбувався німий двобій. У столярні глухо деренчав тесальний верстат, мирний гуркіт, що від нього стіни завше тихо двигтіли. Часом верстат озивався гучніше і майже тріщав, коли обстругана дошка вислизала з його пащі. Як тільки затихав тесальний верстат, починав тонко бриніти токарний. Лампа в коридорі завжди легенько погойдувалась, а згори, ніби якась благодать, лився сильний гарний спів.

Вікно на подвір'я було відчинене. Внизу столяр з учнем складали дошки. Учень тихо підсвистував пані Борусяк, а крізь праве вікно в обгорілій стіні зруйнованого будинку в глибині двору видно було літака, що спокійно линув по блакитному небу, тягнучи за собою транспарант. Ось літак зник за простінком між вікнами, потім виринув у другому вікні; сірий на світлому небі, він з'являвся в кожному вікні, повільно, наче бабка, що тягне за собою надто важкий хвіст. І аж як він виплив із-за руїн і завернув до церковної дзвіниці, Мартін прочитав напис на транспаранті — слово по слову, так, як вони вигулькували на світло, коли літак змінював напрямок: "Чи ти готовий до всього?"

Пані Борусяк співала далі приємним, глибоким голосом, і Мартін, слухаючи той спів, немов бачив її перед собою. Вона білява, як і його мати, дуже білява, тільки огрядніша, і до її вуст те слово не личило зовсім.

П чоловік теж загинув на війні, і раніше вона звалася пані Горн. Тепер у неї другий чоловік, листоноша, і вона з паном Борусяком одружена насправді, так само як мати Гребгаке з паном Собіком. Пан Борусяк такий самий привітний, як і пані Борусяк. Він приносить гроші дядькові Альбертові і матері теж. Діти в пані Борусяк уже дорослі. Найстаршого звуть Ральф Горн, це той, що вчить дітей прислужувати під час відправи. А на табличці в церкві написано: "Петрус Канізіус Горн, помер 1942 року". На тій самій табличці трохи вище стоїть: "Раймунд Бах, помер 1942 року". Генріхів батько записаний на іншій табличці в церкві святого Павла: "Генріх Брілах, помер 1941 року".

Мартін почекав, поки токарний верстат перестав дзижчати, і прислухався до Генріхових дверей. Часом Лео не залишав кашкета в коридорі, а брав його з собою до кімнати, але тепер там нічого не було чути. Мартін відійшов од вікна і, ще трішки почекавши, відчинив двері.

— Ой лихо! — вигукнув Брілах.— Тебе дядько Альберт шукає!

Брілах сидів коло столу й писав щось олівцем на аркуші паперу. Обличчя в нього було дуже поважне. Він підвів голову й спитав:

— Чи ти вже був дома?

Мартін ненавидів Брілаха, коли той прибирав такого поважного виразу, ненавидів, коли Брілах — а таке бувало часто — казав: "Ти цього не розумієш". І знав, що Брілах тоді мав на думці гроші. Він таки справді не розумівся на грошах, але ненавидів, коли Брілах прибирав такого поважного, грошового виразу.

— Ні,— відповів Мартін, — я ще не був дома.

— Тоді гайда, бо дядько Альберт хвилюється. Мартін уперто похитав головою і обернувся до В Ільми, що повзла до нього з кутка.

— Ти свиня, — сказав Брілах,— просто-таки свиня.