Серед чудових картин сучасних художників вона втішалася товариством напрочуд вродливих ченців з жагучими очима, які мали ту перевагу, що в своєму чернечому вбранні мали вигляд розумніших, ніж були насправді.
Альберт усміхнувся, навіть не. завваживши того, і зненацька усвідомив, як він любить Неллу і як радо чекає на її повернення.
— Добре тобі усміхатися, — сказав Брезготе, стоячи біля вікна,— а я ходжу мов неприкаяний. Я б, може, і вдовольнився тим, що терпляче чекав би на випадкову зустріч із нею, якби не побачив її сьогодні вранці.
— Ти бачив, як вона від'їжджала? — спитав Альберт.
— Так, — сказав Брезготе,— з одним типом, якого я ненавиджу, ненавидів ще до того, як побачив його з Неллою.
Ш
— А хто він? — машинально спитав Альберт, бо відчував, що Брезготе потрібен співрозмовник.
— Такий собі Гезелер, — злісно сказав Брезготе.— Ти його не знаєш?
— Ні.
Раніше саме це ім'я викликало в нього зненависть, але тепер він тільки ледь здригнувся і зрозумів Неллин натяк про її наміри.
— Ні, ти таки знаєш його,— сказав Брезготе, підійшовши ближче, і Альберт прочитав з його обличчя, який вигляд мав він сам, коли почув Гезелерове прізвище.
— Я тільки знав колись одного типа, що так звався, страшного негідника.
— Що він негідник, я не маю сумніву, — сказав Брезготе.
— А що він робить? — спитав Альберт.
— Якесь стерво з католиків. Пасеться на культурі. Ось уже три тижні, як він прилаштувався у "Віснику".
— Дякую за комплімент,— сказав Альберт,— я теж католик.
— Шкода,— мовив Брезготе, — тобто шкода, що ти католик, а не що я так сказав, бо він таки справді стерво. А що тобі зробив той Гезелер, якого ти знав?
Альберт устав. Ролі помінялися, він сам тепер стояв біля вікна — ну хіба не волоцюга або не інтелігентний герой, що прибирає красиву позу, наміряючись вилити душу?
Йому було шкода Брезготе, який сумно длубався сірником у зубах, і страшно за хлопця, що й досі не прийшов. А тут ще ця мука: знову доведеться розповідати історію, яку він стільки разів уже розповідав. Через ті розповіді — Альберт відчував це — вона стерлася, якось змінилася. Він часто розповідав її Неллиній матері, самій Неллі, а в перші роки по війні — і малому Мартінові. Але тепер хлопець уже давно про це не розпитував.
— Ну, розповідай! —? сказав Брезготе.
— Той Гезелер, якого я знав, має на своєму сумлінні Неллиного чоловіка — він убив його найзаконнішим і найзвичайнішим способом з усіх, які тільки є: на війні. Колись мені легко було казати — вбив, а тепер я кажу так тільки тому, що не спадає на думку якесь інше слово. Але нащо мені все це розповідати? Ми ж бо не знаємо, чи це той самий Гезелер.
— Через годину дізнаємося. В останньому числі "Вісника" був його портрет. Не так багато на світі негідників на прізвище Гезелер.
— А що він тобі зробив?
— О, нічого! — мовив глузливо Брезготе.— Нічогісінько.— Такі нікому нічого не роблять.
— Ти певен, що вона поїхала з тим Гезелером?
— Я бачив, як вони сідали в його машину.
— Який він із себе?
— Та облиш, мені треба тільки зателефонувати, і за годину в нас буде його портрет.
Альберт боявся, що це виявиться той самий Гезелер. Він похитав головою, але Брезготе вже підійшов до телефону й набирав номер. Альберт узяв другу трубку й почув, як голос на тому кінці озвався: "Суботній вечір". Він упізнав його: відповідала дівчина, що стояла біля дзеркала. Але зразу ж почув і голос тієї другої: "Ти правду казала, пудинг препоганий".
— Увімкніть як слід! — сердито мовив Брезготе.— Чути всю вашу розмову.
Альберт поклав трубку.
— Мені потрібне суботнє число "Вісника". Щоб через годину було тут. Хай Велі привезе мотоциклом. Ні, ні,— закричав Брезготе,— не додому, а сюди, на адресу пана Мухова! — Він назвав вулицю.— І як хто телефонуватиме, справляйте його сюди, аж поки я не дам іншої вказівки.
Він поклав трубку й знову сказав Альбертові:
— Ну, розповідай.
Було вже пів на третю, і Альберт дуже хвилювався за хлопця.
— Сталося це влітку сорок другого року. Був ранок. Ми щойно обкопалися біля села Калинівки. Наш рій прийняв новий лейтенант. Він переповзав із шанця в шанець і знайомився з людьми. Це був Гезелер. Коло нас він затримався довше, ніж коло інших. Ми лежали собі тихо, і він сказав: "Я шукаю двох тямущих хлопців". Ми промовчали. "Шукаю двох тямущих хлопців, зрозуміло?" — "Ми не тямущі",— відповів Рай. Гезелер засміявся: "Ти, я бачу, аж занадто тямущий". — "Хіба ми з вами пили на брудершафт?" — спитав Рай.
Альберт замовк. Йому здавалося, ніби він ковтає смерть, ложку по ложці. Чого він повинен знову про все це розповідати, чого раптом з'явився чоловік на прізвище Гезелер, чого йому треба було неодмінно познайомитися з Неллою і викликати ревнощі в Брезготе?
— Та відповідь,—насилу промовив він,—вирішила Раєву долю. Гезелер послав нас у розвідку, а розвідники з нас були ніякі. Всі розуміли це. Фельдфебель, який добре знав нас, відраджував Гезелера, капітан теж погодився з ним і доводив, що ми не спроможні виконати такого складного завдання, бо в селі, перед яким ми залягли, було тихо, і ніхто не знав, чи є в ньому росіяни, чи ні. Всі відраджували Гезелера, та він кричав лише: "Я питаю вас, виконують тут наказ офіцера чи ні?" Цим він поставив капітана в скрутне становище.— Альберт був надто стомлений, щоб розповідати всі подробиці.— Капітан умовив нас, бо він сам боявся Гезелера, і пояснив нам, що за непослух нас напевне розстріляють, якщо Гезелер передасть справу в батальйон, а коли ми підемо в розвідку, то, може, й повернемось цілі.
Ми згодились, і то було найжахливіше. Не треба було згоджуватись, але ми поступилися, бо всі були такі ласкаві, так щиро радили нам, як поводитись, і унтер-офіцер, й солдати. Либонь, уперше відчули ми їхню приязнь. Це було найжахливіше. Всі були такі ласкаві до нас, що ми поступились і пішли в розвідку. Рая вбили, а через півгодини половина рою або попала в полон, або загинула, бо те клятуще село було повнісіньке росіян. Почалася панічна втеча, та все ж я встиг іще дати Гезелерові по морді. Рай загинув, і мені спала на думку така дурниця — відплатити за його смерть ляпасом. Той ляпас мені дорого коштував, я просидів за нього півроку у в'язниці. Тепер ти розумієш, що то було?