Альбертова машина все не з'являлась, і Мартінові те чекання видавалося карою, на яку він приречений з Альбертової вини. Нарешті надійшов гурт неквапливих прогульниць; дзиґарі вибили чверть на першу, і давній ритм відновився. Дарма він біг, дарма поспішав — далі все пішло так, як і щодня. Прогульниці сміялися, розмовляли, і Мартін захоплювався ними: то були запеклі, до яких— він теж хотів би належати. Запеклі —це ті, яким було на все начхати. Дивне означення: серед запеклих траплялися діти грошовитих батьків і таких, що ніколи не мали грошей. Брілах теж був запеклий, і в нього до запеклості домішувалась гордість — обличчя його ніби промовляло: "Чого вам треба від мене?" Запеклі — це ті, про яких директор казав, що їх треба зломити. Страшне слово: наче йшлося не про дітей, а про сірники чи кістки, і якийсь час він навіть думав, що з л о м л е н і — це ті, яких подають ненажерам у ресторані Фовінкеля. В другому класі зломлено Геве-ля, і він після того зник. Гевеля приводила в школу поліція, та він однаково зникав на перервах. А потім намовив ще й Борна. Вони жили разом у бункері, вже тоді робили там щось безсоромне і тільки сміялися, як їх били. А директор казав: "їх треба зломити". Згодом Гевель і Борн зникли, і Мартін вирішив, що їх з л о м и-ли й подали ненажерам в ресторані Фовінкеля, які поглинають дітей, трощать їхні кістки,— а ті заплатили за них багато-багато грошей.
Альберт потім пояснив йому, що та подія означала, але для Мартіна вона так і лишилася загадковою, а бункер — таємничим: бетонна споруда без вікон, що загубилася між городами, і в ній колись жили Гевель і Борн. Вони були зломлені і безслідно зникли — попали в колонію, казав Альберт.
Альберт усе не їхав — певне, вже ніколи й не приїде. Мартін, примруживши очі, стежив за кожною машинок), що поверталася з міста, але Альбертової, широкого старого мерседеса мишачого кольору, серед них не було, він би її зразу помітив.
І піти нікуди. До Брілаха не хочеться, бо дядусо Лео ще вдома, він аж о третій вирушає на зміну. Ббльда саме прибирає в церкві. Можна піти до неї, з'їсти в ризниці бутерброд і напитися з термоса гарячого бульйону.
Мартін подивився на безнадійну прогульницю, що аж тепер з'явилася в кінці алеї і нітрохи не посцішала. Він анав такий стан: однаково, чи запізнитись на двадцять хвилин, чи на двадцять п'ять. Дівчина зацікавлено розглядала перше листя, що опало з дерева, назбирала його цілий букет — великого, майже зовсім зеленого, тільки ледь прижовклого листя. Ось вона спокійно перейшла вулицю з букетом листя в руці.
Цієї прогульниці він ще не знав. У неї були темні розкуйовджені коси, і вона так спокійно зупинилася коло "А т р і у м у", розглядаючи афіші, що Мартін перейнявся захватом. Він навіть підсунувся підмурком ближче до "А т р і у м у": бензоколонка стояла поряд з кінотеатром.
Мартін знав ті афіші, бо роздивлявся їх уже з Бріла-хом, і вони вирішили в понеділок піти в кіно. На афіші між двома тополями видніють бронзові ворота, що ведуть до замкового парку. Одна половина воріт відчинена, і там стоїть жінка в бузковій сукні з високою золотою-лямівкою замість комірця. Вона дивиться широко розплющеними очима на кожного, хто розглядає афішу. На її бузковому животі навскіс приклеєно білу стяжку з написом: "Дітям перегляд дозволено", позад неї здіймається замок, а над ним, на блакитному небі, красується назва фільму: "В полоні серця".
Мартін не любив фільмів, де на афішах були самі тільки жінки в закритих сукнях з білим написом: "Д і-тям перегляд дозволен о". Такі афіші свідчать, що фільм нудний. А якщо на них намальовано жінку у відкритій сукні і приклеєно червону стяжку з написом: "Дітям перегляд не доз вол єно",—то все обіцяє неморальний фільм. Але його не вабило ні неморальне, ні нудне: йому найбільше подобались ковбойські і трюкові фільми.
На другий тиждень рекламували неморальний фільм — афіша на нього висіла поряд. Там намальовано жінку в обіймах чоловіка. В жінки відкриті груди, а в чоловіка краватка зсунулась набік, і весь він якийсь розхристаний. Усе те нагадувало слово, яке Брілахова мати сказала пекареві. Мартін чув його, коли разом із Бріла-хом та В ільмою заходив до пекарні по Брілахову матір.
Там, у підвалі, стояв теплий, солодкий запах. На дерев'яних полицях лежали купи свіжого, ще гарячого хліба, і Мартінові подобалось, як чвакала машина, що місила тісто, подобався великий шприц на крем, яким пекар виписував на тортах: "З днем народження". Пекар писав швидко, чисто й поправно, швидше, ніж дехто пише авторучкою, а Брілахова мати так само швидко й легко малювала шприцом квітки, будиночки, дим, що здіймався з димарів, а з шоколаду взагалі виробляла пензликом чудові речі. Коли Мартін із Брілахом приходили до пекарні, вони скрадалися крізь задню браму, тоді подвір'ям, повз машини з мішками борошна, зупинялися біля оббитих бляхою дверей, що звичайно були тільки причинені, і, заплющивши очі, вдихали теплий, солодкий запах. Потім, тихо відчинивши двері, прудко вбігали до пекарні й кричали: "Бе-е-е!" Та гра страшенно подобалась маленькій Вільмі, вона аж верещала з радощів, а разом з нею тішились пекар та Брілахова мати.
Тиждень тому хлопці були там востаннє; постоявши якихось три секунди, вони вже хотіли відчинити двері, як раптом серед тиші до ни* долинув ізсередини голос Брілахової матері:
— Не дам я тобі...— і те слово. Мартін навіть тепер почервонів, згадавши його,— аж страшно було вдуматися в його зміст.
А пекар відповів тихо й сумно:
— Не кажи так, не треба...
Вільма підштовхувала їх у темряві, хотіла вже починати гру в "Бе-е-е!", але вони обидва стояли, наче громом прибиті, наче оглушені. А зсередини чути було незрозуміле пекареве бурмотіння, неспокійне, палке, але й покірне, якусь нісенітницю, і часом дзвінкий сміх Брілахової матері. Мартін згадав, що дядько Альберт казав про чоловічу пристрасть, про їхнє бажання поєднуватися з жінкою,— пекар, здається, просто божеволів, так прагнув поєднатися з Брілаховою матір'ю. Він аж приспівував, бурмочучи щось незрозуміле. Мартін тихо прочинив двері, щоб подивитися, чи вони справді поєднуються, але Брілах люто відштовхнув його, вхопив Вільму на руки, і вони пішли додому, не показавшись на очі матері.