Тепер Нелла давно вже не знала, який має вигляд листоноша, як його звати і коли він приходить. Хтось колись кидав у скриньку пошту, хтось колись ту пошту забирав звідти — листи і реклами з пропозицією купити бюстгальтери, вино чи какао. Все те її не цікавило. За останні десять років вона не прочитала жодного листа, навіть їй адресованого. Багато хто з недбалих молодиків, що споглядають трихіну на тілі культури і ворожать на тельбухах померлих, скаржився вже на неї патерові Вілібрордові — але вона просто не читала більше жодного листа.
Єдиний приятель, який лишився в неї, жив у сусідній кімнаті, а як він виїздив на кілька днів, до її послуг був телефон. Тільки не читати більше листів.
Від Рая листи приходили ще й після того, як він загинув і Нелла вже знала, що він загинув. О надійна пошта, бездоганна організація, варта найбільшої хвали, вона не винна, що давала відповідь на запитання, які вже давно ніхто не ставив.
Тільки не читати листів. Залицяльники можуть зателефонувати, та як їм забагнеться написати, хай не сподіваються на відповідь. Усі листи нерозпечатані летять у сміття, що його завше в той самий час вивозить сміттяр.
Останнього листа Нелла прочитала одинадцять років тому. То був короткий лист від Альберта: "Рай убитий. Учора помер. Загинув через одного мерзотника. Запам'ятай ім'я винуватця — його звати Гезелер. Потім напишу докладніше".
Вона запам'ятала ім'я, проте й Альбертових листів більше не розпечатувала, тому й не дізналася, що Альбертові довелося просидіти півроку у в'язниці: дорога платня за ляпас по вродливому, нічим не прикметному обличчю. Конверта з офіційним повідомленням про Раєву смерть Нелла також не розпечатала. Його приніс священик. Вона відмовилась прийняти священика, що тремтячим патетичним голосом підносив "молитви за батьківщину, вимолюючи перемогу і вселяючи патріотичний дух,— не хотіла його бачити.
Він стояв з її матір'ю під дверима й волав:
— Відчиніть, дорога Нелло, відчиніть-бо! А потім чути було його шепіт:
— Сподіваюсь, бідне дитя нічого собі не заподіє. Ні, Нелла нічого не збиралася собі заподіяти. Хіба
він не знав, що вона була вагітна?
Голос його був їй огидний: фальшивий пафос, завчена семінарська риторика, певні інтонації в певних словах. Хвилі фальшивих почуттів, майже невідчутна брехня, голос ефектно гримить, і нарешті, немов удар, — слово "пекло". Навіщо цей крик, навіщо стільки галасу? Фальшивий пафос, яким викладач риторики в семінарії начинив не одне покоління священиків, лунав над головами десятків тисяч людей.
— Відчиніть-бо, дорога Нелло.
А навіщо відчиняти? Ти мені потрібен лиш остільки, оскільки мені потрібен бог, а я богові: коли ти мені знадобишся, я сама прийду до тебе. Кричи й далі своє "фюрер, народ, батьківщина" і слухай мізерне відлуння, що повертатиме з-під склепінь каплиці твій фальшивий пафос — "...юрер", "...арод", "...атьківщина".
— Сподіваюсь, вона нічого собі не заподіє.
Я нічого собі не заподію і не відчиню дверей: мільйони вдів, мільйони сиріт — за фюрера, за народ, за батьківщину. О непідкупне відлуння, ти не повернеш мені Рая! •
Нелла чула, як священик з відчаю сопів у передпо* кої, чула, як він перешіптувався з матір'ю, на мить їй стало шкода його, поки у вухах знову не забриніла луна від його патетики.
Невже коло навкруг Гезелера зімкнулося? Десять років тому — Альбертів лист, а тепер приязна усмішка патера Віліброрда: "Дозволь відрекомендувати тобі пана Гезелера". Потім запрошення в Брерніх — валіза вже спакована і стоїть біля книжкової шафи.
Вулиця пе'ред будинком порожня. Ще дуже рано: молочар не встиг дійти до них, торбинки з хлібом іще висять біля хвірток, а в сусідній кімнаті сміються Мартін з Альбертом. Альберт перевіряє, як хлопець вивчив урок: "Коли ти, господи, пам'ятатимеш усі гріхи наш і..." Знову сміх. Іде фільм, у якому Нелла не хоче грати, — "Родинне щастя". Усміхнений хлопець, усміхнений майбутній батько, усміхнена мати. Гармонія щастя, прийдешнє. Таке все наче знайоме, підозріло близьке: усміхнений хлопець, усміхнена мати — і Альберт у ролі усміхненого батька? Ні. Нелла запалила сигарету і, тримаючи її в руці, дивилася, як кучерявиться, здіймаючись угору, блакитний дим. Он Альберто-ва дружина любила повітряні кулі дужче, ніж меблі, всяку минущість дужче, ніж сталість, мильні бульбашки дужче, ніж білизну. "О, прохолодна білизно в шафі домашньої господ ар киЬ> Усміхнений батько, усміхнений син — але вона не буде вдавати усміхнену матір задля брехні, пафос якої відлунює в стінах каплиці.
Сигарета тихо тліла у неї в руці, світлий, блакитний дим ткав візерунки, що відразу зникали, а з сусідньої кімнати долинав голос хлопчика, який проказував Альбертові свій урок: "З безодні волаю до тебе, о господ и..."
Скільки вже років Нелла вимірковує, як би все могло скластися: вона б мала ще дітей, дім, а Рай — омріяну роботу, уявлення про щастя, що його він плекав від ранньої молодості аж до смерті, в часи націзму і війни, мрія, про яку він навіть писав у листах: видавати журнал. То була мрія всіх чоловіків, що мали хоч якийсь стосунок до літератури. #
Нелла знала, мабуть, не менше двадцяти чоловіків, Що виношували плани видання журналу. Навіть Альберт кілька років веде переговори з власником друкарні, якого він консультує з питань оформлення; навіть Альберт хоче заснувати сатиричний журнал.
Незважаючи на поблажливу іронію, з якою Нелла в душі сприймала той проект, їй приємно було уявляти, як вони сидять з Раєм у кімнаті, що одночасно править і за редакційне бюро: на столах — купи книг, гранки, безконечні телефонні розмови про новинки, і до всього п'янка свідомість, що націстів уже немає і що війна скінчилася.
Такий фільм Неллі вдавалося ще бачити, поки тривала війна. їй чітко ввижалося те життя, вчувався гіркий запах друкарської фарби на грубому папері, а ось і вона сама: вкочує до кімнати чайний столик, п'є з відвідувачами каву, пригощає їх сигаретами з великих блакитних бляшаних коробок, а за вікном, у саду, тим часом бігають, галасуючи, діти. Малюнок із журналу "Культурний побут": довкола розбризкувача стрибають діти, жалюзі на вікнах спущено, щоб не пекло сонце, а на столі лежать гранки, що їх Рай геть покреслив м'яким чорним олівцем. Малюнок під назвою "У квартирі письменника" з журналу "Культурний побут", що раптом ожив: лагідне зелене світло, враження ціл-' ковитого щастя, а по телефону чийсь голос — напевне, Альбертів — питає: "Слухай, ти читав нову річ Хемін-гуея?" — "Ні, рецензію вже замовлено". Сміх, і Рай такий щасливий, яким він міг ще бути 1933 року.