Мати часом забувала приготувати обід для нього й для Альберта. Сама вона їла мало: на сніданок грінка, яйце, зате багато кави. О третій чи о четвертій годині дня, якщо вона взагалі була дома в такий час, мати раптом згадувала, що пора готувати обід. Миттю в неї закипала юшка з консервів, з'являлися маленькі мисочки з салатом, але бувало й так, що юшку вона брала із Глюмового запасу, похапцем підігрівала її, а натомість клала йому кільце ковбаси чи пачку тютюну. Глюм, усміхаючись, доливав увечері в горщик стільки води, скільки мати надсипала звідти юшки. Та найчастіше мати раптом їхала куди-небудь, не приготувавши йому обіду. Тоді починав кухарювати дядько Альберт: брав у Больди каші з брукви, засмачував її маслом і молоком, швидко смажив яєчню або млинці. Але часом дома не було нікого — ні матері, ні Альберта, ні Больди, ні Глюма: тоді не залишалось нічого іншого, як надсипати Глюмового супу й підігріти його або пошукати в материній кімнаті шоколаду й печива, бо до бабусі Мартін не хотів іти. Вона б заходилася смажити м'ясо, чи повезла б його до міста і влаштувала чергову виставу "Велика княгиня з ригалом".
Але йому дуже рідко діставалося те, що він справді любив,— картопля, чищена або в лушпайках, щойно зварена, гаряча, з маслом і з сіллю. Мартін любив її, і ніхто не знав, як вона йому смакувала, не знали навіть Альберт і дядько Віль. Часом Больда здавалась на його намову й варила повну каструлю картоплі — посередині він клав грудку масла, яка поволі танула, а зверху повільно посипав картоплю гарною, сухою, білою, як сніг, сіллю. Інші люди щодня їли картоплю, і Мартін заздрив їм. Брілах завжди варив на вечерю картоплю, інколи Мартін допомагав йому і в нагороду діставав і собі пайку. В інших людей — він добре бачив — усе було інакше: там варили завше в один час і для всіх те саме — городина, картопля, підливи. Всі їли те саме — бабусі, матері, батьки й дядьки. В них не було холодильників, де кожен зберігав свою дивовижну їжу, і не було великих кухонь, де кожен міг зварити, що йому забажається. В них уранці на столі стояв великий кавник, лежав маргарин, хліб і мармелад, всі разом їли, і всім робили бутерброди в школу, в контору, на завод; яйця там споживали рідко, і то майже самі лише батьки та дядьки. Тільки яйце відрізняло їхній сніданок від сніданку решти членів родини.
В інших хлопців матері, навіть неморальні, варили, шили, готували бутерброди, але його мати варила рідко, ніколи не шила й ніколи не готувала бутербродів. Здебільшого лише дядько Альберт згадував, що в школу треба взяти бутерброди.
Інколи ще Больда, бувало, зглянеться й дамаже йому бутерброд; добре, що бабуся спала, як Шафтін ішов до школи, бо вона конче хотіла привчити його до м'яса і батувала йому грубі скибки рожевої шинки" — роздерте свиняче стегно, холодні, яскраво-чербонї м'язи.
На щастя, бабусі інколи цілі місяці не було вдома, і тоді жилося чудово. На вокзйл відсилали великі кошики, валізи й пакунки; приїздило двоє таксі, і бабуся сідала в перше, очолюючи колонуї взимку і влітку вона їхала на цілий місяць на курорт. Від неї надходили листівки — гори, озера, річки й "поцілунки, тисячі поцілунків хлопчикові і всім, навіть зведеній черниці". Больда хихотіла й казала:
— Ніхто їй над колискою не співав, що вона їздитиме на курорти.
Листівки були списані великими карлючками, кожна літера — така завбільшки, як на ящиках з-під сигарет. Приходили від бабусі також пакуночки: чудні, клейкі солодощі, що в задусі поштамтів зліплювалися докупи, а також іграшки, сувеніри і "багато, багато тисяч поцілунків, твоя бабуся".
В такі місяці Мартін думав про далеку бабусю ніжно й розчулено, бо не відчував безпосередньо над собою загрози. Випадали навіть дні, коли Мартін хотів, щоб бабуся була вдома, тому що будинок був такий порожній і тихий без неї; крім того, вона замикала свою кімнату, і він не міг розглядати великої фотокартки з батька — не траплялося "крові в сечі".
Больда ставала тиха й сумна, і Мартінові здавалось, що навіть материні численні гості не сповнювали так будинок, як сповнювала його бабуся.
Та як надходив день приїзду, Мартінові хотілося, щоб бабуся довше не верталась додому. Він не бажав їй смерті, хай собі живе, але десь далеко, бо його лякали її наскоки. Повернувшись, вона все надолужувала. Насамперед влаштовувала бенкет: дзвонила до ресторану, і послужливі бліді хлопці в білих курточках носили через передпокій срібні мисочки. Бабуся чекала на них, і в очах її поблискувала жадоба. Кухар на кухні підігрівав страви, а бліді хлопці відправляли службу між кухнею і бабусиною кімнатою. Криваві біфштекси, городина, салати й печеня мандрували туди й назад, а наприкінці кухар телефонував до ресторану, і прудкий жовтий автомобільчик привозив каву й морозиво, тістечка й овочі, облиті збитими вершками. В помийне відро летіли обгризені кістки, а дика музика відриваних чеків означала кінець обіду і початок Марті-нових тортур, тому що бабуся, підкріпившись і закуривши свіжий "Томагавк", кликала його до себе й надолужувала пропущене.
— Питання п'ятдесят перше: коли воскреснуть мертві?
— Мертві воскреснуть в судний день~
— Твій батько загинув, так?
— Так.
— Що означає "загинув"?
— Загинув на війні — його вбито.
— Де?
— Під Калинівкою.
— Коли?
— Сьомого липня тисяча дев'ятсот сорок другого року.
— А ти коли народився?
— Восьмого вересня тисяча дев'ятсот сорок другого року.
— Як звали людину, винну в смерті твого батька?
— Гезелер.
— Скажи ще раз це прізвище.
— Гезелер.
— Ще раз.
— Гезелер.
— Чи знаєш ти, що це значить відібрати у дитини батька?
— Знаю. Він знав це.
Інколи вона три дні підряд кликала його до себе й завжди питала те саме.
— Що звелів нам господь у шостій і дев'ятій заповідях?
— Господь звелів нам у шостій і дев'ятій заповідях бути соромливими й цнотливими.
— Як питають на сповіді про гріх безсоромності? Мартін відтарабанював чітко й швидко:
— Чи любив я дивитися на безсоромне?
— Чи любив я слухати безсоромне?
— Чи любив я думати про безсоромне?
— Чи хотів я безсоромного?
— Чи любив я говорити про безсоромне?
— Чи робив я безсоромне? (Сам або з іншими). Мартін так і казав: