5*
131
червоні корови, жовтий кінь, а на коні — огрядний чорний чоловік.
— У мого батька корови були червоні, зовсім червоні, справді, не смійся, такі червоні, як спілі помідори, а кінь жовтий. Батько мав чорну бороду, чорного чуба, але очі блакитні, зовсім блакитні — як Льодовитий океан отам зверху. Я пас тих корів на галявинах у лісі, де паші майже не було, а часом гонив їх лісом до річки, де смугою вздовж берега росла соковита зелена трава. Річка звалася Шехтішехна-Шехтіхо, тобто "Вода, що дає рибу, кригу й золото".
Дикі звуки, що вилітали з Глюмового рота, зображали річку — широку, бурхливу, швидку й холодну. Вона витікала з високих гір, за якими лежить Індія.
І Глюм знову показував на чорну цятку серед широкої зеленої низовини, де він народився.
— Мій батько був вождем, а згодом став звати себе комісаром, проте залишався вождем і тоді, як звався комісаром. І кожного року весною, коли Шехтішехна-Шехтіхо скресала, коли в лісах починали цвісти ягідники й зеленіла трава, він, навіть як став уже комісаром, робив те, що робили всі вожді з давніх давен: кидав жеребок серед хлопців у селі, і одного з них шпурляли в річку, щоб вона не виходила з берегів і щоб принесла багато-багато золота. Жеребкування відбувалось таємно, аби не довідались ті, хто зробив батька комісаром, але ніхто ні про що не питався, ніхто нічого не помічав, бо ніхто не лічив у селі хлопців, їх там було багато.
Щоб усе це розповісти, Глюмові потрібен був не один день,— Мартін роками допитувався й доскіпувався, поки видобув із Глюма всю його історію.
У Шехтішехні намивали золото і частину його віддавали тим людям, що зробили Глюмового батька комісаром, але найбільше перепадало Фріцові. Розповідаючи про Фріца, Глюм малював кущі, ліс, ягоди і холодну, як крига, Шехтішехну. Фріц знав брід через річку, він приходив і приносив цигарки — "білі стеблини, що сповнювали мозок сухим щастям". Приносив ще білу рідину в скляних трубочках. Із Глюмового детального опису Мартін довідався, що то були ампули, такі, як ті, що з них лікар набирав у шприц рідину і вливав у бабусину руку.
— Що ж ваш батько з ними робив, дядьку Глюме?
— Я це зрозумів згодом,— відповів Глюм.— Щовесни в лісовій хатині влаштовували свято, в якому повинні були брати участь молоді дівчата. Жодної літньої жінки, тільки молоді, а з ними мій батько і ще два чоловіки — ми їх називали шаманами. А коли дівчата відмовлялися брати участь у святі, шамани проклинали їх, і вони тяжко захворювали. — ,Пмом замовк, почервонів, кров у нього піднялася від шиї, залила все обличчя, і Мартін здогадався, що там, у лісовій хатині, за п'ятнадцять тисяч кілометрів звідси, відбувалося щось безсоромне, а може, йнеморальне.
— Коли ж дівчата потім згоджувалися брати участь у святі, вони знову одужували,-і все те — і хворобу, й здоров'я — приносив у скляних трубках Фріц.
Згодом Глюм утік, тому що батько вибрав його, аби кинути в Шехтішехну, і втекти йому допоміг Фріц. Глюм розповідав дуже поволі, часом говорив лише кілька речень, а тоді мовчав цілими тижнями. О пів на сьому він уривав свою розповідь на півслові, полоскав пензлика, старанно висушував його, знову закурював люльку і обережно сідав на край ліжка, щоб скинути капці й узути черевики. За спиною в нього вже сяяла барвами карта, але та частина земної кулі, яка ще була не замальована, здавалася Мартінові безмежною: білі моря, відокремлені від суші лише тонкими рисочками, проведеними олівцем, обриси островів, річки — і все те згромадилося навколо маленької чорної цятки, що нею було позначено місце народження Глюма. Далі, вниз і ліворуч по карті, в Європі, була друга чорна цятка, що звалася Калинівкою, місце, де загинув Марті-нів батько. А знову вгору й далеко ліворуч, майже біля моря чорніла третя цятка, та, де жили вони: трикутник, що загубився серед безмежної рівнини.
Переодягнувшись, Глюм відрізав кілька маленьких скибочок дині, що лежала на нічному столикові, клав у свою полотняну торбу "Теологію і мораль" та "Догматику", спускався на кухню набрати в банку каші і йшов до трамвая.
Часто минала не одна неділя, а Глюм усе ще не мав бажання розповідати, і за багато тижнів Мартін видобував із нього лише одно-двоє речень. Але Глюм завжди починав розповідати з того, на чому зупинявся останнього разу. Минуло вже років тридцять, як Глюм утік з дому. Фріц допоміг йому, і він прийшов у місто, де жили люди, що призначили його батька комісаром. Місто звалося Ачинськ. Там Глюм мостив вулиці, потім став солдатом і покотився все далі на захід. Щоб показати, як він котився, Глюм так махав руками, наче ліпив снігову бабу. В його розповіді виринали нові назви — Омськ, Магнітогорськ і далі, набагато далі на захід, інше місто — Тамбов. Там Глюм перестав бути солдатом і почав працювати на залізниці, розвантажував вагони — дрова, знову дрова, вугілля й картоплю. А вечорами йшов до школи і вчився читати й писати. Він тоді жив у справжньому будинку й мав дружину, що звалася Тата. Глюм описував її словами, малював—біляву, кругловиду, веселу. Він познайомився з Татою в школі, де вчився читати й писати; Тата теж працювала на залізниці, поки що носила пакунки, але гадала перейти на кращу, важливішу роботу, як тільки навчиться читати й писати. І на Глюмовому малюнку білява, кругловида Тата ще веселіше усміхалась, бо сподівалася стати контролером на вокзалі в Тамбові і пробивати щипцями квитки. Тепер уже Тата на малюнку стояла із щипцями в руках, у кашкеті, з-під якого виглядала її білява товста коса.
Проте велика мить у Глюмовому житті настала через рік після одруження з Татою, коли вона давно вже стала перонним контролером на тамбовському вокзалі. Тата аж через рік показала йому те, що тримала в скрині на кухні, глибоко на дні,— розп'яття й іконку богородиці. Ночами, коли вони лежали поряд на ліжку, Тата розповіла йому все, і Глюм запалився: розповідаючи, він малював полум'я, зуживаючи багато червоної та жовтої фарби. Але Глюм знову покотився на захід — наче снігова баба, що ставала чимраз товща й товща. Він неухильно котився все далі від Тати, бо почалася війна. Його поранено, і він покотився знову на схід, у Тамбов, але Тати там уже не застав, і ніхто не знав, де вона ділась: одного ранку вийшла з дому в своєму залізничному кашкеті, із щипцями, і більше не повернулася. Глюм залишився в Тамбові, розшукував Тату, але навіть сліду не знайшов. І знову покотився на захід, знову на війну, тому що вже видужав — котився, котився, аж поки сталася зупинка, яку він називав не концентраційним табором, а просто табором. У таборі в Глюма висипались і зуби, й чуб — не тільки з голоду, але й із жаху. Коли Глюм вимовляв слово "жах", воно звучало справді жахливо — з рота вилітали вже не повітряні кулі, не яблука, а ножі, і обличчя Глюмове так мінялося, що Мартін аж лякався, так само, як і тоді, кол,и Глюм сміявся. А сміявся він, як до кімнати заходила Больда, щоб разом співати хорали. Глюм гарно співав, голос у нього був дзвінкий і гучний. Та коли починала співати Больда, він сміявся, і сміх його лунав так, ніби в повітрі свистіла сотня маленьких ножів. А коли Больда, незважаючи на Глюмів сміх, співала далі, він майже гнівався і благально казав: