Він мандрував по країнах, тихо мурмочучи назви: Франція, Німеччина, Польща, Росія, Україна — Калинівка... А потім плакав у темряві і палко мріяв про сон, який ніколи не снився. Дядько Альберт був там, де й батько, коли той загинув, і часом розповідав про Гезе-л е р а, про те село й про війну, яку називав паскуд-ною,—але все марно, навіть після цих розповідей батько не снився так, як хотілося Мартінові.
Землю, що в ній спочивав батько, він уявляв собі чорною, як Больдині коси. Темна, як чорнило, пітьма, що поглинула батька й міцно тримала його, мов липкий свіжий асфальт, так міцно, що він навіть не міг прийти до нього уві сні. Найбільше, чого Мартін домігся,— це уявлення, що батько плаче, але навіть таким він не снився.
Хлопчик міг уявити собі в темряві батькове обличчя лише тоді, коли довго на самоті розглядав його знімок у. бабусиній кімнаті, а таке бувало тільки, як починалася вистава — "кров у сечі", як викликали лікаря і бабусі впорскували пайку щастя.
Мартін прочитав усі молитви, які тільки знав, і кожну кінчав проханням: "Пошли мені уві сні батька..."
Та коли батько справді приснився, то був зовсім інший, ніж йому хотілося: він сидів під великим деревом, затуливши руками обличчя, і Мартін зразу взнад, що то батько, хоч обличчя й не видно було. Батько чекав на щось і чекав страшенно давно. Здавалося, він сидить так мільйони років і затулився руками, бо дуже зажурений. А коли відтуляв обличчя, то Мартін щоразу лякався, хоч і знав, що зараз побачить. У батька не було обличчя, і він ніби хотів сказати: "Тепер ти все знаєш".
Можливо, батько чекав під цим деревом на своє обличчя... Земля була чорна, як Больдині коси, а батько самотній і без обличчя, та навіть так, без обличчя, він виглядав безмежно сумним і стомленим, а як починав говорити, то Мартін завжди чекав, що батько скаже: "Гезелер", але він жодного разу не назвав того імені, не промовив жодного слова про Гезелера.
Гучний регіт якоїсь дурепи в сусідній кімнаті збудив його, і він заплакав у подушку з люті, з ненависті і з розчарування, що сон про батька так нагло урвався: можливо, в нього раптом з'явилось би обличчя і він промовив би щось.
Мартін плакав гірко й довго, аж поки сміх за стіною почав затихати, віддалятись, і він знову поринув у сон. Але тепер йому приснилась тільки білява жінка на кухні, що замість яєць і помідорів зрізала велетенські ампули, скляні балони, а усміхнений лікар висмоктував рідину з них велетенськими шприцами.
Повільно пропливла на хмарі з мильної піни, ніби на човні, Больда з білим як сніг обличчям і чорними як смола косами. Обличчя в неї було гладесеньке, наче в бабусі після уколу, і вона гарно співала — надзвичайно гарно, краще навіть за пані Борусяк. Так вона попливла вгору, міцно тримаючи в зубах перепустку на небо-кі-нопрограму з зображенням святої Марії Горетті.
Але батько, на якого Мартін чекав ще й уві сні, так і не повернувся, його остаточно прогнав сміх у сусідній кімнаті. А жінка, що нарізала яйця, прогнала Больду,— вона пливла в повітрі, як по воді, й кричала: "Чарівно, чарівно, чарівно!", аж поки десь іздалеку долинув низький, як орган, бабусин голос, дикий, понурий крик: "Кров у сечі!"
VI
Поволі Генріх збагнув, що це: таке почуття буває, як ідеш по кризі, по тонкій кризі і не знаєш, яка під нею глибина. Крига ще не проломилась, і навколо стоять і всміхаються люди, готові кинутись тобі на допомогу, але це справи не міняє: все одно можна провалитись, а глибина під тобою невідома. Перша, ще не загрозлива тріщина в тій кризі з'явилась тоді, коли він побачив, як перелякався Мартін, почувши слово, що його мати сказала пекареві. То було огидне слово, що означало поєднання чоловіків із жінками. Але Генріх взагалі вважав слово "поєднання" за надто гарне, аби ним означати дію, яка йому здавалась не дуже гарною: червоні обличчя, стогін. Коли ще Лео не був йому дядьком, Генріх застав його з кондукторкою: приніс йому суп 4 не постукав. Верескливий крик кондукторки, мавп'яче" обличчя Лео.
— Клятий хлопчисько!
Генріх зачинив двері. Другого дня Лео боляче стукнув його щипцями по голові й сказав:
— Ну, голубе, я тебе швидко навчу правил пристойності. Ти не міг постукати?
Після того Лео завжди замикав двері, але як мати перебралась до Лео, там, мабуть, діялось те саме. Поєднання було надто гарне слово для такої бридоти — але, можливо, в людей, що мають гроші, все це робиться якось інакше. Можливо. Слово, що його вживав дядько Лео, було огидне, але пасувало краще.
Мартінів переляк показував, як глибоко було під кригою — безмежно глибоко й холодно, і ніхто не міг застерегти від катастрофи. Справа була не лише в грошах і в різниці між тим, що в Мартіна завжди стояло напоготові в холодильнику, і тим, що він, Генріх, мусив щоденно купувати, вираховуючи кожен пфеніг: хліб, маргарин, картоплю та одне яйце тому паскудному Лео, і лише зрідка — Вільмі, собі або матері. То була ще й різниця між дядьком Альбертом і Лео, різниця між тим, як перелякався Мартін, почувши те слово, і як він сам тільки ледь здригнувся — йому просто було гидко, що те слово ввійшло і в материн ужиток.
Різниця між Мартіновою і його матерями була, власне, не така вже й велика — він чомусь думав, що їх відрізняють лише гроші. А може, може, крига й не проломиться... *■*
Навіть у школі Генріх почував себе, як на кризі: капелан, наприклад, мало не впав із стільця, коли Мартін на сповіді розповів про слово, що його мати сказала пекареві. За те тільки, що він почув його, Мартін мусив п'ять разів підряд прочитати "Отче наш" і п'ять разів "Богородицю". У капелана був лагідний, привітний голос, схожий на голос дядька Віля, він розповідав про непорочну діву Марію, про божу ласку, про чистоту серця і про незайману душу. Чудовий голос, добре обличчя було в капелана, який домігся, щоб матері дали гроші на Генріхове перше причастя, хоч мати й була неморальна. Але чи знає капелан вимите, червоне мавп'яче обличчя дядька Лео, що пахне туалетною водою? Таких облич не буває в незайманих душ.
Генріх ступав по кризі, і глибина під нею з'ясується аж тоді, як крига проломиться. І мати змінилася — вимовила те слово. Але вона ще раніше змінилася, посуворішала. Генріх пам'ятав її привітною, ніжною й тихою, коли вона терпляче міняла компреси з оцту на грудях у дядька Еріха, усміхалася до Герта або ж розмовляла з Карлом перед тим, як позбулася "її". Обличчя материне посуворішало в лікарні.