— Зайду, — сказав він.
— Підігрій собі юшку,—сказала вона,—а ось тут дві помаранчі — одна для тебе, і одна для Вільми. Хай вона спить.
— Гаразд, — мовив він, — дякую. Що сказав лікар?
— Потім розповім, тепер мені треба йти. Отже, зайдеш?
— Зайду,— сказав він.
Вона поцілувала його, відчинила двері, і він ще раз гукнув їй услід:
— Зайду, неодмінно зайду!
V
Мартін зупинився, розстебнув сорочку й пошукав на грудях шнурка з ключем. Уранці, коли йому вішали ключа на шию, він був холодний, висів унизу, аж біля пупа й трохи муляв, потім теплішав, а як зовсім нагрі* вався, Мартін переставав відчувати його. В сутінках вій побачив білу записку, приколоту до дверей, але не по* спішав увімкнути світло й довідатись, що в ній написано. Він нахилився й розгойдав ключа так, що той перелетів повз ліве вухо й через голову і вдарився об праву щоку. На хвилю Мартін завмер, потім одним порухом перекинув йогб знову наперед, лівою рукою намацав кнопку вимикача, а правою — замкову щілину, весь час напружено прислухаючись: начебто дома нікого не було. В за* писці напевне сказано, що Альбертові також треба було кудись поїхати. Коли він думав "нікого", то не рахував бабусі — вона безперечно дома. Бабуся завжди дома. Думати "нема нікого" означало "нема нікого, крім бабусі". Це крім було вирішальне. Слово, що його вчител* ненавидів так само, як "в л а с н е", "в з а-г а л і", "о д н а к о в о", набагато важливіші слова, ніж думали дорослі. Він навіть почув, як бабуся щось бубоніла, ходячи по своїй кімнаті, і від її важкої ходи в суднику дзеленчали склянки. Почувши бабусю, він зразу уявив собі і її саму, і величезний, чорного кольору старосвітський судник. Судник був старий, а це те саме, що й коштовний. Усе старе коштовне. Старі церкви, старі вази. Коли бабуся ходила по кімнаті, паркет дрижав, а через кілька розхитаних мостин те дрижання передавалось до судника, і склянки в ньому завжди дзеленчали. Аби тільки бабуся не почула, що він прийшов додому. А то покличе його до себе й почне годувати шматками сируватого рожевого м'яса, якого він страх не любить, ставитиме питання з катехізису і питання про Гезелера. Він натиснув на кнопку й прочитав записку, що її залишив дядько Альберт: "Я все-таки мушу піти з дому". Слово "все-таки" тричі підкреслено. "Повернусь о сьомій, почекай, будемо разом вечеряти". Те, що Альберт тричі підкреслив "все-таки", свідчило про вагу таких слів, хоч учитель ненавидів їх і заборонив уживати. Мартін зрадів, коли стало знову темно — він боявся, щоб бабуся не побачила світла, не затягла його до себе, не почала екзаменувати й годувати; боявся її рожевого м'яса, солодощів, пестощів, гри в катехізис і запитань про Гезелера... В кращому випадку бабуся вискочить до сіней і заголосить: "У мене знову кров у сечі!" І буде вимахувати скляним нічним горщиком та гірко плакати. Йому ставало нудно від її сечі, він боявся бабусі й радів, що світло погасло.
На вулиці засвітилися газові ліхтарі. їхнє жовтаво-зелене мерехтливе світло пробивалося за спиною в Мартіна крізь товсте скло ґанку, падало на стіну й кидало на темні двері його тінь, вузьку й сіру. Він і досі тримав пальця на вимикачі. Потім мимоволі натиснув на нього, і сталося те, чого він завжди так напружено чекав: із світла вискочила його тінь, неначе темний, меткий звір, чорний і страшний, перестрибнула через поруччя і впала на хутрину дверей, що вели до підвалу. Він знову почав вимахувати ключем і дивився, як рухалась сіра вузенька тінь від шнурка. Тихо цокнув вимикач, і світло погасло. Мартін двічі, тричі —■ адже це так гарно! — примушував вискакувати з яскраво-зеленого світла позад себе тоненького, чорного, такого меткого звіра—свою тінь; намагався, щоб вона падала на те саме місце на підвальних дверях; знову розгойдував ключа на шнурку, аж поки почув нагорі Больдину ходу: вона прочовгала сіньми, у ванній зашуміла вода, і він згадав, що саме в такий час Больда спускається на кухню варити собі бульйон. Найважливіше тепер зайти в дім так тихо, щоб не почула бабуся. Він обережно вставив ключа, так само обережно повернув його, обома руками штовхнув двері, далеко сягнув ногою, щоб переступити рипуче місце на підлозі, і нарешті опинився в товстому, іржавого кольору хіднику. Тоді нахилився й тихенько замкнув двері.
Мартін затамував дух і напружено прислухався до звуків, що долинали з бабусиної кімнати. Бабуся нічого не почула й ходила собі з кутка в куток. Так само дзеленчали склянки в суднику, і бабусине мурмотіння нагадувало нестямний монолог в'язня. Ще не настав час "крові в сечі" — страшної звички, що по якомусь часі верталася до бабусі. Тоді вона урочисто носила від кімнати до кімнати посудину з жовтою рідиною, безцеремонно розхлюпуючи її і безцеремонно проливаючи гіркі сльози.
У таких випадках мати казала:
— Немає нічого страшного, мамо, я зателефоную Гурвеберові.
І дядько Альберт казав:
— Немає нічого страшного, бабусю, ми зателефонуємо Гурвеберові.
І Больда казала:
— Немає нічого страшного, дорога Бетті, поклич лікаря і не прикидайся.
І Глюм, коли вранці, вертаючись із церкви або з роботи, натикався на бабусю з нічним горщиком, казав:
— Немає нічого страшного, добродійко, лікар зараз прийде.
І Мартінові теж доводилося казати:
— Немає нічого страшного, кохана бабусю, ми покличемо лікаря.
Кожні три місяці один тиждень відбувалась така вистава, а вже минуло багато часу відтоді, як вони дивилися її востаннє, таки багато, і Мартін боявся, що вона ось-ось почнеться знову, може, саме цього вечора, цієї хвилини.
Він і досі стояв, затамувавши віддих, і тішився, що бабуся бурмотить собі, ходячи по кімнаті, що в суднику не затихає концерт склянок.
Він прокрався на кухню, знайшов у темряві материну записку, що завжди лежала на краю стола між синюватими візерунками церати, й повеселішав, почувши Больдину ходу. З нею не страшно було, що бабуся вскочить і закричить: "Кров у сечі!" Больда й бабуся знали одна одну надто давно, тому Больда в ролі публіки була зовсім нецікава бабусі.
Больда зійшла, човгаючи пантофлями, вниз, увімкнула світло, спершу в сінях — вона єдина в будинку не боялася бабусі,— а тоді в кухні, і нараз побачила Мартіна. Він швидко притулив пальця до вуст, щоб застерегти її. У Больди в горлі тільки щось забулькало. Вона підійшла до хлопчика, поплескала його по потилиці й промурмотіла, розкотисто вимовляючи "р" за своїм звичаєм: