Біль у роті минувся, і їй захотілося викурити сигарету й випити кави. Вона добула з кишені потертого гаманця*. Сіра замша засмальцювалася, стала аж чорна. То був подарунок її чоловіка, що давно вже зотлів десь між Запоріжжям і Дніпропетровськом. Він подарував їй цього паризького гаманця тринадцять років тому — усміхнений фельдфебель із кольорової фотокартки, усміхнений автослюсар, усміхнений наречений, що залишив по собі невеличкий спадок: старий гаманець, пам'ятку про своє перше причастя, і пожовклу, пошарпану брошурку: "Що треба знати автослюсареві, щоб здати екзамен на підмайстра". А ще залишив сина, вдову і колись сірий, а тепер засмальцьований, аж чорний замшевий гаманець, подарунок із Парижа, з яким вона ніколи не розлучалася.
Від командира роти вона одержала дивного листа: "...був посланий зі своїм танком на підкріплення великої розвідувальної операції і не повернувся назад... Але ми знаємо напевне, що ваш чолові^ один з найдосвід-ченіших і найвідданіших солдатів роти, не попав до росіян у полон. Він загинув смертю героя".'Не прислали годинника, солдатської книжки й обручки. І не попав у полон. Де ж він? Згорів, зотлів у своєму танку.
Листи, що їх вона писала командирові роти, через півроку вернулися назад: загинув за велику Німеччину. Якийсь інший офіцер написав: "Дуже шкода, але мушу повідомити вам, що жодного очевидця операції, під час якої загинув ваш чоловік, у частині не залишилось". Обгоріла мумія між Запоріжжям і Дніпропетровськом.
Опецькуватий хлопчак унизу на подвір'ї написав крейдою на дощечці: "б добірних помаранчів за одну марку". Батько, такий самий червонощокий, як і син, витер 6 і написав 5.
Вона порахувала гроші в гаманці — там було два па* пірці по двадцять марок, недоторканий запас хлопцеві на цілих десять днів, і, крім того, ще одна марка й вісімдесят пфенігів. Найкраще було б піти на них у кіно: там темно й тепло, час спливає байдуже й легко. А тут години ледь повзуть, мов ті жорна, повільно й уперто перемелюють час — і до того ж кістки наче побиті, голова як дерев'яна, та ще й вечірні любощі, що так їй набридли. Страх за неприємний дух із рота, за розхитані зуби; коси втрачають блиск, колір обличчя невблаганно псується. В кіно гарно й спокійно — так вона малою почувала себе в церкві: приємний ритм пісень і слів, вставань і вклякань, особливо приємний після смердючої суворості родинного дому, де жорстокий батько знущався над святенницею матір'ю, яка в тридцять один рік — такого ж віку, як вона тепер — намагалася сховати набряклі жили під панчохами.
Майже все, крім домівки, було приємне. Приємна одноманітність на Бамбергеровій макаронній фабриці, де вона розважувала й висипала в коробки макарони, важила, пакувала—і так без кінця... Зваблива тупість і чистота — темно-синій картон, як глибокі місця в мо^ях на карті, жовті макарони і яскраво-червоні наліпки з "Бамбергерової серії кольорових малюнків", яскраві листівки, на яких були зображені сцени із стародавньопр німецького епосу: Зігфрід із чубом, як свіже масло, і з щоками, як персикове морозиво, Крімгільда з обличчям кольору рожевої зубної пасти, з косами, як маргарин, і з вишневими вустами. Жовті макарони, темно-синій картон і яскраво-червоні наліпки з "Бамбергерової серії кольорових малюнків". Чистота навкруги, гучний сміх у їдальні Бамбергерової макаронної фабрики, а вечорами — павільйон морозива з рожевим світлом.
Або танці з Генріхом, що одержував через кожні два тижні відпустку на неділю — усміхнений єфрейтор танкових військ, що незабаром кінчав термін своєї служби.
Однієї марки вісімдесяти пфенігів вистачало на кіно, але було вже надто пізно: ранковий сеанс давно почався — ще об одинадцятій, а о першій їй треба бути вже в пекарні. Хлопчик унизу відчинив зелену, оббиту бляхою браму, і батько попхав візка. Через відчинену браму видно було на вулиці шини автомобілів і ноги ъелосипедиспв. Вона повільно спустилася сходами вниз, намагаючись уявити, на які витрати зважився 6 пекар, аби вдовольнити свою меланхолійну хіть. Він був худорлявий, проте обличчя мдв велике, брезкле, а очі сумні. Наодинці з нею він, заникуючись, вихваляв любовні радощі, глухим голосом проказував гімн красі тілесного кохання. Він ненавидів свою дружину, дружина ненавиділа його і всіх чоловіків, але він, пекар, любив жінок, славив їхнє тіло, їхнє серце, їхні вуста. Інколи його меланхолія доходила до шаленства, а вона слухала його, відважувала маргарин, розтоплювала шоколад, підбивала крем і робила з суміші, що її готував пекар, цукерки з начинкою і праліне. І весь час, поки вона накладала пензликом шоколад на тістечка, вимальовуючи крихітні візерунки, які викликали його захват, поки робила марципановим свинкам шоколадні п'ятачки, він, затинаючись, вихваляв її обличчя, руки, ніжне тіло.
У пекарні все було сіре й біле, всі відтінки від чорного кольору дек та вугілля до білого борошна. Сотні речей сірого кольору, і лише зрідка траплялося щось червоне або жовте: червінь вишень, буйна жовтавість цитрин або ніжна — ананасів. Майже все було сірих відтінків, безліч сірого, навіть пекареве обличчя: дитячий, безбарвний, круглий рот, сірі очі й сірі зуби, між якими видно було блідо-рожевого язика, коли він говорив, а говорив він без упину, як залишався з нею на самоті
Пекар тужив за порядною жінкою, не за повією. Від коли дружина зненавиділа його і всіх чоловіків, йому лишилися тільки, ті радощі, що їх можна дістати в домах розпусти, а вони були для нього надто непоетичні, крім того, не вдовольняли ще одного його бажання — мати дітей.
Коли вона йому відмовила, назвавши кохання гидкими словами з лексикону Лео, він просто злякався, і тоді вона збагнула, яка ніжна була в нього душа.
Вона вимовила ті слова почасти мимохіть, а почасти й навмисне, з якоїсь завзятої впертості, викликаної його лагідністю: то були слова Лео, їх нашіптували й кричали їй уже не один рік, вони тяжіли над нею, як прокляття. Слова ті десь таїлися в ній, і ось тепер прорвалися, і вона кинула їх у сумне обличчя пекареві, сколихнувши його душу до самого дна.
— Ні, ні,— мовив пекар, — не кажи так...