Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" — так не страшно, а як — "вепр", так уже й мороз ніби поза спиною, і волосся на голові ворушитись починає?
Воно, мабуть, саме слово "вепр" — страшнувате, — якесь таке, ніби з великими іклами й погрозливо хрюкає...
— Вепр!
На Полтавщині, недалеко славного міста Гадяча, є село Веприк, — хоч воно і не дорослий "Вепр", а тільки маленький, тільки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, — ану ж візьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тоді?!
Найстрашніший дикий кабан — "одинець", — це запеклий кнур-індивідуаліст, старий досвідчений кнуряка, що прибивається до табуна тільки тоді, коли свині весілля справляють.
Він тоді своїми страшними іклами розганяє кнурців-парубків, усі його рушниками перев'язують, він сидить, хрокає й чавкає, як колись пан поміщик на весіллі у своїх кріпаків, і йому, як і колишньому кнурові-поміщикові, належить право "першої ночі".
Дикі кнури-одинці, що звуться ще за свої величезні страшні ікла — сікачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.
Собак вони своїми іклами одним ударом січуть на бефстроганов, а охотник, як побачить сікача, зараз бере на мушку або дуба, або грушу і сидить там тихий, як горличка.
А потім уже всім і розповідає після четвертої стопки:
— Сікача вчора стріляв! Іду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно як гора! Я зразу думав, що паровик обтікаємої форми зійшов з рейок і болотом котить. Придививсь — а воно сікач! Я, звичайно, не розтерявся, — у лівому стволі в мене жакан, — я його в лоб як жахну, — а він тільки головою покрутив, куля одскочила та недалечко від мене й упала. Тільки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалі розгублююсь, скажіть? Да... Я не розгубився, та зразу за фінку, та до нього! Розмахуюсь, а він мені й каже: "Злізайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залізли?" Да... Я, звісно...
— Стій-стій! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?
— Та не перебаранчай! Я до нього з фінкою, вдарив його під ліву пахву, якраз проти серця! "Ага, — кричу, — попався, — кричу,— веп-п-пир-р-р. Не з таких, — кричу, — я, щоб сікачів боятись!" Та на нього верхи! Сів верхи й держусь за гілку! А він мені знову: "Та злазьте, — каже, — дядьку, кабан у Пилипову балку побіг!" А я йому: "Злізай, кажеш?! Не злізу, поки, — кричу, — не рішу тебе тут!" А він мені: "Я, — каже, — веп-п-пир-р-р-сі-сі-сі-ка-ка-ка-ч..."
Тут уже підходить хазяйка:
— Може б, — каже, — ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?
— Не злізу! — кричить Стратон Стратилатович.
Потім уже беруть Стратона Стратилатовича під руки й кладуть на канапу.
А він і на канапі ще добиває сікача:
— Не злізу, — кричить, — доки не рішу!
І так-таки ніхто й не довідався, чи зліз Стратон Стратилатович із страшного вепра-сікача, чи й досі держиться за гілку.
Сікач — страшний звір, так що й після четвертої стопки не дуже злізеш...
Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сікача?
Бо ми — охотники, ми люди хоробрі, і коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим і похвалитися та й показати було що...
Уявіть собі на стіні у вашому кабінеті отакенну сікачеву голову із страшними зубищами-іклами!
Слава не тільки вам, а й усьому вашому роду-племені.
Ясна річ, що, полюючи сікача, можна мимохідь з десяток менших кабанів чи свиней настріляти, але головна ваша мета — сікач.
Поросят не бийте.
Убити порося — це все одно що встрелити на озері каченя, що ще й у колодочки не вбилось.
Це — шокінг для справжнього мисливця.
Сікач, незважаючи на свою чималу вагу й короткі ноги, дуже прудко бігає.
Розповідав мені якось приятель-охотник, дуже досвідчений мисливець, і на птицю, і на звіра, як сікач бігає.
Кузьма Дем'янович — мого приятеля звуть.
— Полювали ми кумпанією у Баб'ячій балці, — почав Кузьма Дем'янович. — А Баб'яча балка підходить з того краю до глибоченького провалля... Понад балкою — ліс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далі — річка. Полювали ми зайці, лисички, — що трапиться, одне слово. Був з нами й місцевий дідок-охотник. Пройшли ми балку, підійшли до провалля, сіли на горбочку, закурили, відпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, між ними де-не-де озеречка, а за очеретами срібно-голуба стрічка річки... По той бік річки — лісочок... Біля лісочка — хутірець на три хати... На узгір'ї біля хутора овечки пасуться... Чутно, як у хуторі дівчата "Чорноморця" виводять:
Вивів мене, босую,
Та й питає:
Чи є мороз, дівчино,
Чи не-ма-а-а-є-є-е?
Дивився б і не передивився... Слухав би і не переслухав...
Сиділи, слухали, з краєвиду милувалися.
Аж ось місцевий дідок і каже:
— А в цьому, — каже, — болоті табун диких свиней є! І сікач тут здоровенний бродить.
Ми всі, — каже Кузьма Дем'янович, — аж попідскакували!
— Де?
— Та отут у болоті!
— Та невже? — ми до нього. — А чи бачив їх тут хто-небудь?
— А чому ж не бачить? Бачили! А скільки вони в нас городини та буряків перенищили... Я сам сікача бачив, — пудів на п'ятнадцять, якщо не більше! Страшний звір.
Ну, ви ж розумієте, — вів далі Кузьма Дем'янович, — що ми зразу ж рішили пройти болото, може ж, таки пощастить наткнутися на табун свиней. Було нас шість чоловік. Рішили так: я, як найстарший, — мені вже тоді п'ятдесят шостий пішов, — так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собі чекати, а решта — з того боку зайде і йтиме до мене один од одного метрів на тридцять-сорок.
Загонщиків у нас, як бачите, не було, — ми самі, мовляв, і за загонщиків, і за стрільців. Дідок не схотів з нами йти: — Боюсь! — каже. Пішли ми в очерет, а дідок спустився в балку: "Мо, — каже, — де зайчика наполохаю". Увійшов я в очерет, пройшов трохи, став, — обдивляюсь. Справді, ніби стежки якісь в очереті — сюди й туди йдуть. "Не брехав, видать, дідок", — сам я собі подумав... Пройшов ще трохи далі в очерет, вибрав таку собі невеличку вроді галявинку, став, прислухаюсь .. Не чуть нічого... Шелестить тільки очерет, та іноді десь ізбоку зашарудить болотний щур. І знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам підійти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрімав трохи. Стою, дрімаю! Коли воно щось ніби як шелесне очеретом та як хрокне, — так я як підстрибну! Підстрибнув — і крутюсь на місці, — не знаю, куди тікать! А воно вдруге — як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля... Почув тільки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до річки! Та де там було думати, що воно... Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетів, як хорт, добіг до лісу — й на грушу. Сів, звів курка, чекаю. Довго сидів, нема нічого. Аж ось, чую, гукають: