Можна певно сказати, що кожна албертійська українська родина має подібні оповідання з більше й менше драматичними ситуаціями. "Тато раз несли десять миль двоє живих поросят на плечах, з Едванду до Смокі Лейку. А дороги тоді були кручені та корчуваті…" — пригадалися мені слова Стефанії Пауш. І я повертаюся з бурдею Кондри Дубця до килимів, портьєр, полірованих шаф Паушевої резиденції. Куди не кину оком — яке все вигідне тут, як допасоване, як вицяцьковане! Не диво! Все це зроблене руками пана Пауша, з якнайкращого матеріялу, з великим смаком. За останною модою кожна стіна тут в іншому кольорі, на муаровому візерунку тієї полірованої стіни з африканської груші в’ється повзучий плющ. Нижчу половину цієї стіни виповнюють книжки, все у твердій оправі, бо тут живе книголюб, який не визнає книжок неоправлених. Всі двері мають широкі лутки з тупими ріжками, як у старовинних замках. Стіни знадвору виблискують зернинами битого зеленого скла, вмішеного в ясно-сірий основний колір.
Обійшовши ще раз догідне та затишне мешкання, я сіла у фотель напроти муарів полірованої стіни й розгорнула книжку. Ануж, подивлюся, що це я придбала в книгарні Фербея. "Спогади" Василя Чумера. На обкладинці, бачу, фотографія того бурдею, що в ньому жили перші піонери. Це, як у "Землі" О. Кобилянської? Тадже ж певно, це ж ті самі буковинські селяни, за землею вони аж сюди забігли. Цілі села переселилися й назви за собою попривозили. Ось і місцевість Шипинці згадується…
Шипинці! Це ж символічно: у селі Шипинцях на Буковині розкопане пишне селище трипільської культури, хліборобської культури наших доісторичних предків. Під назвою "Шипинці" археолог і поет Олег Кандиба написав дослідницьку наукову працю.
Нащадки цих хліборобів, з виплеканим кількатисячолітнім хліборобським інстинктом, пішли по землю до непочатого краю, Канади, й тут свою багатотисячолітню традицію продовжують та розвивають на новому ґрунті. Невмирущий хліборобський нарід! Яка глибокоінстинктовна ця традиція, вони й самі не відають, але уперто-послідовно її тримаються. Слідом за бурдеями постали в цих канадійських Шипинцях, Шандрах, Коломиї типові українські хати, вшиті сіном-соломою-осокою. Ось одну хату бачу в "Споминах" на сторінці 40-ій із написом "Типова українська хата в північній Алберті, побудована 1910-го року". Цієї хати вже, мабуть, нема.
Перелистуючи "Спогади", знаходжу вже й знайомі мені прізвища. Ось фотографія: "Г. Фарина везе жниварку на гомстед" (стор. 38). Чи це дід, чи батько едмонтонського д-ра Л. Фарини-окуліста? Як добре зробив цей учитель, Василь Чумер, що зібрав ці спогади. І як шкода, що їх усіх не визбирано. Тут є таке, що проситься на фільм.
5.
"Як ми їхали з Едмонтону сплавом на гомстед"
(Оповідання Марії Юрійчук з Гемлін, Алберта)
Було це в кінці вересня, як нас вісім фамілій, п’ять із Буковини, а нас дві, з Галичини, приїхали до Страткони в Алберті (Страткона — частина Едмонтону. Д. Г.) Буковинці мали тут своїх знайомих і третього дня трафилася їм фірманка, заплатили по 15 долярів від родини й від’їхали на "Іглики", тепер околиця Ендрю в Алберті. І ми могли з ними туди поїхати, але в нас не було грошей, бо всего малисьмо сім долярів п’ятдесят центів, а це треба було на харч. Ми були б і це віддали, але фірман жадав 15 долярів, а в нас їх не було.
Наші чоловіки рішили тоді шукати гомстеду десь ближче Едмонтону і цілий тиждень ходили пішки голодні за тими гомстедами усюди, по лісах і пісках та мочарах, але доброї землі не знайшли вже, бо добрі землі люди тут давно вже забрали, треба було йти чи їхати сто миль далі, або на схід, або. на північ. Той чоловік, що ходив з моїм чоловіком шукати гомстеду, на пісках здибав знайомого й відтак забрав туди свою родину, а я сама з малими дітьми лишилася в цій заїздній стайні в Стратконі. Доки були ще ті люди, то так не скучалося, але як і моя товаришка забралася, то я сама з дітьми мало не знуджуся, аж за серце з туску стискає. Плачу я, плачуть і діти; думалам, що прийдеться вдуріти з розпуки. Відвезти нас на Вікторію, де ми мали адресу до Пасічного, ніхто не хоче, жадають двадцять долярів, а в нас їх нема, й у Стратконі нема чого сидіти, бо зима приходить, а в нас грошей нема на прожиток.
Вкінці чоловік рішився збити сплав і сплавом рікою дістатися 120 миль на схід до Пасічного, який мешкав над берегом Норт Саскачеван, на Вікторії.
Мій чоловік був моцний і здоровий, але невторопний гуцул. Нас гуцулами називали тому, що ми мешкали в Галичині в горах Карпатах. Мій чоловік там в лісі дерево спускав і. сплавом провадив його Черемошем аж на Молдавію. На Буковині він довідався, що люди вибираються до Канади, і він собі на галай, на балай забіг до Канади, не подумавши того, що то не штука до Канади заїхати, але чим жити…
Скоро чоловік збив сплава в ріці на Стратконі, зараз ми взялися переносити наші клунки до сплава в ріці. Все йшло яко тако, але коли прийшлося качати паку-скриню, в якій був весь наш маєток і яка важила около чотири сотки фунтів, то люди збігалися й дивилися на нас, як на дурних, і ще сміялися. Чоловік не вміє говорити по-англійському і не знав попросити якогось "траґара", аби нам відвіз її до сплава. Аж над’їхав один і бачив, як ми мучимося, качаючи скриню вулицею, під’їхав і казав покласти її на віз. Мій чоловік ішов вперед перед коней і казав, кудою їхати. І коли привіз на ріку, то той чоловік аж зареготався, а міські діти позбігалися з цікавости дивитися, як то ми попливемо. Всі сміялися й казали: "Галішен ґов гомстед".
Цей чоловік нічого за перевіз не взяв, лише помахав до нас рукою і сказав "бай-бай". Було то вже з полудня, як ми спустилися сплавом на воду і відплили від берега, а другого дня над вечір були коло порону в Форт Саскачеван, то є 25 миль на схід від Едмонтону.
Вода на ріці була дуже мілка і сплав плив дуже поволі. Там здибалисьмо німців, які вміли по-руськи говорити, і казали, що візьме нам цілий тиждень дістатися на далеку Вікторію. — Ми мали їди лише на два дні і чоловік мусів побігти до форту, купити бараболі, сала й хліба. На сплаві мали бляху, на якій розклали ватру і пекли бараболю, мастили салом і так їли.