— Сядь-но отут коло мене, небого, — почав до неї ласкавим голосом дід Макар, — і слухай, що я тобі буду говорити. Пічну від мого власного клопоту... Ото видиш, я віднині зістаю без даху, без захисту. Тая клята п'яниця Танька вигнала мене, викинула з хати. А знаєш за що? За те, що я єї вгомоняв [34], щоби не пила, щоби постаткувала [35]. А она за теє ось що зі мною зробила, та ще й набила на дорогу, подряпала пазурами, аж люде милосердяться [36] наді мною. Ну, дісталось і єї від мене, але що ж? Завсігди я віднині бездомний, беззахисний, як та билина в полі. Для того я ото до тебе обертаюсь [37], чи би ти не прийняла мене до себе на квартиру? — не чекаючи Катерининої відповіді, говорив він дальше:
— А тепер щодо твого горя. Велике оно, безграничне і бездонне, як те море, — се кождому відомо. Тільки тут плач та чорні думки нічого не поможуть. Ти мусиш погодитися [38] з долею, мусиш випогодити свій розум [39] і взятись до невсипущої праці задля тих дітей, щоб їм дати яку раду, поки хоч двоє старших стане на себе робити й тобі помагати. А тимчасом, якби ти мене до себе прийняла, то й я, може б, тобі хоч трохи поміг. От ти пійдеш де на роботу, а я буду дома, припильную дітей, а пійду я межи люде, то все принесу хлібця, часом і кусник сала, і який гріш, та й поділюся своїм добром з твоїми дітьми... Ну, що ж , Катерино? Годишся на те, що я кажу? Говори!
Катерина мовчала, їй не могло поміститися в голові, як єї діти можуть їсти хліб з Макарових торбів і що сказав би на се небіжчик, єї чоловік. Она була в душі противна предложению діда Макара.
— Що ж? Ти мовчиш? — спитав дід докірливо. — Ти гордуєш, відпихаєш від себе мою прихильну руку? Ну, роби, як сама знаєш... ,
Катерина глянула на Макара. З наїженими бровами, з нахмуреним високим лисим чолом він видався їй в тій хвилі страшним, однак з єго тусклих сірих очей так і промовляла до єї якась невимовна доброта, прихильність, величавість [40]... "Що ж, — подумала она собі, — гріх гнівити старого, а тим більше не приймити бездомного старця в хату. Нехай хіба робить, як хоче, не буду ему противитись, хоч та єго підмога, що він мені хоче давати, не видаєсь [41] мені нічим, як тілько старечою примхою. Голодний голодного не нагодує..."
— Добре, — сказала вона по хвилі, — оставайтесь у нас, діду... Я думаю-от, сама не знаю що... така вже в мене тепер голова важка...
— Ну, то хвалити Бога, що не гордуєш, — сказав урадуваний дід. — Не бійся, я тобі в хаті не заберу багато місця. От де-небудь в кутику, а літом пересплю й на приспі або на горі [42], а все-таки матиму пристановище...
Дід поглянув на миску. Діти за той час з'їли трохи борщу, а решта застигла.
— Ну, Катерино, — почав він дальше, — коли межи нами прийшло до згоди, то мусимо заїсти могорич... Підлий борщу, коли є, та сядь заїж, покріпися...
Катерина підлила гарячого борщу, дід Макар добув з торби свіжого хліба...
— Їжте, голубчики, — заохочував він діти, — і ти, господине, бери нашого хліба... Ми тобі позичаєм, поки на свій заробиш, — додав він, усміхаючись.
І голодна челядь сербала каламутну теч [43], їла з великим смаком голий борщ, кріпилась до борби з житем.
З'їли весь борщ що до краплі.
Дід Макар положив ложку на столі і перехрестився побожно три рази до образів.
— Ось і поживився, — сказав він, — дякувати Господу Богу та й тобі, господине! Добрий борщ, кислий, видно, старий, такий, як я люблю... Що ж, Микольцю? — звернувся він до старшого хлопця. — Тобі вже, либонь, кінчиться сьомий рік, може б, ти зачав учитися читати, ге?
— Де вже ему вчитись читати! — вмішалась Катерина. — До школи не має-таки в чім ходити, ну та й з дітьми мусить хтось зістати, коли я пійду з хати. А хто ж зістане, як не він, найстарший?
— Ну, то я тебе, Микольцю, сам буду вчити читати, як тілько буду в хаті: вечорами, деколи вдень. Що ж, маєш охоту до науки?
— Чому ні? — відповів хлопчик. — Тілько я книжки не маю.
— Се нічого! — сказав дід. — Книжка у мене є старенька, а як підучишся, то й більше книжок роздобудемо, та й будемо читати, аж серце зрадуєсь... Будеш мені мою молодість нагадувати, гей, гей! Тілько я, голубчику. Трохи вже недовиджаю; та се не вадить: як заложу на ніс окуляри, то ще букви розберу, не бійся...
V
І дід Макар зістав від того часу у бідної вдовиці на квартирі. Люде завважили, що він зробився якийсь моторнійший, став і до дальших сіл заходити, куди давнійше не заглядав. А на , відпустах [44], на базарах так набожно молився, з таким чутєм виспівував святої Варвари і Правди та Кривди, що ще більші громади обступали єго і ще більше знаходилось таких, що із-за тих пісень плакали, — ну, і більше сипалось крейцарів і хлібця до Макарових мішчат. А мені сказав він одного разу втайні [45]:
— Аж тепер, на старість, чуюсь я цілком щасливим, коли маю дрібні діти, коли маю про кого дбати, кого годувати...
А Катерина? Она стала ходити на зарібки. Плата поденної робітниці у нас занадто нужденна, щоб вистала для неї і .для п'ятеро дітей. Она скоренько пізнала, на якій пригоді ставав для єї діточок хлібець діда Макара. Она віддячувала ему, як могла: і обпирала, і облатувала, і на печі єму стелила, і годувала борщем та капусняком (се були дві любимі его страви), а коли учила свої сироти молитись за душу їх батенька, не забувала від себе додати нишком ще один "Отче наш" за здоровлє діда Макара.