— Прошу пана ротмістра сюди,— звернувся до мене лакей,— я покажу панові покої, а тоді одведу жольєра13 до стайні.
Ми вийшли у флігель, лакей розчинив двері одні, другі і ввів мене в просторий покій. Пишнота тут була не така, як в самому палаці, але й ця кімната була добре прибрана. Великі вікна, килими по стінах і на підлозі, меблі червоного дерева, ліжко під балдахіном і коминок.
— Прошу пана, обід буде за півгодини,— старий лакей знову вклонився і вийшов з кімнати.
Я залишився сам і почав оглядати моє нове помешкання. Підійшов до ліжка і одкинув шовкову запону, білі гаптовані пошивки на шовкових подушках, шовкова ковдра. Я підійшов до вікон, з вікон видно було сад і парк. Під самими вікнами розіслалися зелені картини, подекуди біліли статуї, далі видно було темні алеї, а ще далі темніла стіна парку.
Я не чув, як хтось одчинив двері і тільки тоді озирнувся, коли щось грюкнуло об землю, це були дрова, їх приніс старий воротар і тепер порався з ними біля коминка. Через кілька хвилин полум’я весело застрибало поміж дровами. Я присунув кріселко.
Вогонь в коминку після бівуачних вогнів! Тільки той, хто просидів біля них півроку, зрозуміє це. Тим часом двері відчинилися. Знову Франц увійшов до хати і почав нечутно, але хутко готувати все до обіду, накрив білим обрусом стіл, поставив кілька пляшок, цілий арсенал чарок, вазу і доповів мені, шо обід на столі. Я не забарився сісти до столу. Обід був чудовий, вина тонкі. Франц прислуговував хутко й нечутко. По обіді він поставив на стіл лікер, чорну каву, овочі, сир і спитав, чи не буде якого розказу на завтра. Я сказав, що не маю жодних наказів, і відпустив його.
Чудовий обід, тонкі вина, лікер, тепло хати, спокій розлилися солодкою хвилею по тілу, думки обважніли. Хтілось тільки солодкого забуття. Я сів біля каміна, присунув до себе столика з філіжанкою чорної кави і лікером і протягнув ноги до вогню. Вогонь вже погасав, життєдайне тепло пашіло від жару. Моє far nichte14перебив знов стук, до хати увійшов Гончаренко — денщик мій, не Микита, ні, того ти не знала, він умер,— дід глибоко зітхнув.— Що то була за людина! Вірніша за нього чи й була коли! Він спинився при дверях.
— Ну що? Як? — запитав я його.
— Все гаразд, ваше високоблагородіє, коні в стайні.
— Роздобув собі харчів?
— Так що пообідав на славу, хоч би й на Великдень.
— Ну як? Багато людей у дворі? Познайомивсь? — мене дуже цікавила ця таємна порожнява й тиша такої багатої садиби, а Гончаренко з пластунів — голки ворог від нього не сховав би.
— Так що дивне диво, людей зовсім нема: оцей старий, воротар старий, на стайні старий та ще кухар старий, та дві баби старі — ось і вся челядь. А стайні — там би ескадрон став, а всі порожні, тільки восьмеро коней, двоє під сідло, шестеро під карету. Ну ж коні — змії!
— А ти ж не розпитував, чому так мало челяді, хіба можна таку садибу втримувати шістьма слугами?
— Куди там, ваше високоблагородіє! — Гончаренко махнув рукою.— Та тут, знати, було їх до чорта. Там такі людські, такі пекарні. Куди! Мабуть, порозбігалися всі. розпитував я і так і сяк старих. Мовчать, удають, що не розуміють по-нашому, а вже й "проше пана", і "пшепрашам пана". Не бере! Думав до баб підсипатись,— куди там! Сама порохня! Та нічого, ваше благородіє, од нас не одмовчаться! Язика знайдемо!
Гончаренко був людина надзвичайно спритна й розумна, з тих людей, за яких кажуть: "Де не сій, там вродиться". В турецьку кампанію я його двічі врятував — раз від шаблі, другий — від жовтої пропасниці, і тепер він за мене сторч головою в воду кинувся б. До того ж земляк, веселий, завзятий! Вірний був! Ех! Хіба тепер є такі. Я, він та Трезор — та нам, здавалось, і чорт був тоді не брат!
Трезор лежав біля мене, він теж відчував і добре розумів той ступінь добробуту, в якому ми оце перебували, і, знати, цілком ухвалював нову ситуацію. Добре нагодований, він розкинувся перед коминком, простягнув вперед лапи і, дивлячись на мене розумними очима, коли-не-коли стукав своїм рудим хвостом по підлозі.
В сінях почулася шамотня, солдати принесли з села мої речі і вахмістр прийшов з рапортом. Я прийняв від нього рапорта, дав наказа, загадав розіслати патрулі в такі й такі ліси і відпустив його.
Гончаренко порався з речами, я сидів біля коминка. Золотий жар лежав горою, час од часу з нього зривалось синє хистке полум’я, тріпотіло і розпливалось в повітрі. Солодка втома пойняла все моє тіло, не хтілось навіть думати, думки, мов легке павутиння восени, ледве чіплялися за різні питання і пливли, і тремтіли в моїй свідомості.
"Коней нема — забрали під повстанців, слуг нема — пішли з повстанцями. Поховала сина й внука — вбиті під час бою. А князь Порецький, голова повстання, де він?"
Та не хтілося вже й думати про повстання, душа прагнула спочину. "Молода дівчина — хто вона? Дочка, внучка, компаньйонка старої?" Вона встала перед моїми очима така, як я її бачив: висока, струнка в своїй чорній сукні жалоби, горда і сумна.
Не знаю, чи довго сидів я в такому забутті. Трезор підліз до мене, поклав голову мені на ноги і заснув. Голос Гончаренка розвіяв солодке забуття.
— Так що все вже готове, ваше високоблагородіє.
Я озирнувся, він вже постелив ліжко, розпакував всі мої речі, почепив на стіні рушницю, порохівницю і всі мисливські причандали, поставив на туалет шкатулку і всі потрібні причандали. Я підвівся, глянув на годинника, було ще тільки пів на десяту, та робити не було чого, я рішив лягти спати. Перед тим як лягти, ми з Гончаренком пильно оглянули все наше помешкання, зачинили віконниці, замкнули двері, оглянули всі шафи. Я, правда, мав ще надію знайти якусь книжку, але ні книжки, ні аркуша паперу ніде не знайшлося.
Гончаренко примістився в маленькому передпокої, що вів до моєї кімнати. Трезор простягся на килимі біля мого ліжка. Я роздягнувся, поставив в головах шаблю, поклав біля себе набитого пістоля і нарешті випростався в свіжому, пуховому ліжку.
Тільки той, що півроку валявся загорнений в шинелю перед бівуачними вогнями або на сіні й соломі в розбитій корчмі, хто засинав під лайку, гомін, п’яні вигуки або гуркіт далеких пострілів,— той зрозуміє те почуття, що охопило мене.