самий дріб’язок в кишені. Одмовити? Що сказати? Чим пояснити?"
І знов щаслива думка осяяла мозок.
— Так, виграв і сьогодні, оце допіру, одіслав все матері. От зрадіє старенька!
Шлітер тонко всміхнувсь.
— Надзвичайний вчинок! Віддати все матері! Взагалі вами керують завжди найшляхетніші почуття.
Чи це була іронія? Глузування? Натяк?... Хто його зна: білі очі були порожні.
Ми підійшли до мого помешкання. Я простягнув Шлітерові руку:
— Ну, поки що до побачення, буду пакуватись, сьогодні від’їжджаю, але зайду ще до маркітанта, треба розпити пляшечку на прощання... Побачимось?
— О, звичайно! — Шлітер взяв під козирок і подавсь далі.
Я постояв ще в сінях, слідкуючи з-за дверей за ним: він озирнувся раз, другий, пильно, уважно і зникнув за рогом сусідньої хати. Я зітхнув повними грудьми.
Гончаренко чекав мене на дверях. Я увійшов до кімнати і зачинив за собою двері, він бачив теж Шлітера.
— Так што,— почав тихо Гончаренко,— їх благородіє, пан поручик Шлітер, приходили вже навідуватись, питали, де ваше високоблагородіє.
— Назирцем ходить? Що ж ти сказав йому?
— Сказав, шо ваше високоблагородіє пішли пройтися, оглянути, значить, місто.
— Молодець! — скрикнув я радісно і переказав Гончаренкові все.
Треба ж добути вірьовок, свічок, терпугів, заступів, пляшку вина.
— Не турбуйтесь, ваше високоблагородіє, так що змотаємось! Комар носа не підточить!
— А ще ж жіноче вбрання! — скрикнув я і вдарив себе рукою по лобі: ми ж за нього й забули, а без нього...
— Так що вже все єсть,— перебив мене Гончаренко.
— Як? Звідки? Ти ж не виходив з хати, де ж воно взялось?
Гончаренко всміхнувся задоволено від вуха до вуха.
— Так што й з дому не виходив і все єсть. Стою я, значить, на дверях, поглядаю, а думка все: як би то і з хати не вийти і все скупити... Вже подумав до хазяйки вдатися, дак роздумав... не йдеть діло! Коли це дивлюсь, їде бричечкою дочка батюшкова з Ружмайлова...
— Тася?! — скрикнув здивовано я.
— Вона самая.
— А звідки ж ти її знаєш?
— Щоб я ще й не знав? — Гончаренко знов всміхнувсь на весь рот.— Так вона, значить, в справах з батьком, батько пішов десь, а вона сама бричечкою їде... Значить, я до неї, так, мов, та й так, хочу презента женському полу купити, а фатери не можна кидати, дак ви, мов, коли ласка ваша...
— Де ж ти гроші взяв?
— А ваше високоблагородіє дали мені.— І Гончаренко, аж вилискуючи задоволенням, показав мені складені на лаві шовкову добру хустку, лейбика, спідничку й інші речі міщанського жіночого вбрання.
Я був у захваті.
— Зараз збігаю за покупкою до склепів39,— провадив далі Гончаренко, згортаючи знову речі,— а ваше високоблагородіє пообідають, хазяйка наварила.
Добрий товариш поставив переді мною велику миску борщу, накраяв хліба, поклав дрібок солі, дерев’яну ложку і приніс ще макітерку вареників.
— Тож дивись, не барись,— крикнув я йому навздогін, присідаючи до столу.
— Духом, ваше високоблагородіє!
Гончаренко повернувсь і хутко вийшов з хати.
Я взявся до борщу. Тут не було ружмайловської сервіровки, але страва здалася мені ще смачнішою. За кілька хвилин від обіду нічого не залишилося.
Господиня ввійшла, забрала посуд; я залишився сам.
Не буду вже згадувати за те, що я передумав, поки Гончаренко повернувся, правда, він не забаривсь, але та година видалась мені вічністю! Гончаренко увійшов радісний, в руці в нього була повна торбина.
— Так шо все, ваше високоблагородіє, можна й сідлати?
— Можна, можна. Будемо поспішати: день осінній короткий.
Тепер все пішло як по писаному. Гончаренко ув’язав речі в себе за сідлом. Ми під’їхали до маркітанта, там вже було чимало офіцерів і Шлітер. Я попрощавсь з усіма, замовив ще дві пляшки, випили на дорогу. Товариші утримували мене, але я відмовився: до Ружмайлова двадцять п’ять верст, дорога лісом, а після цієї події можу сподіватись за кожним деревом пана добродзея! Мотив був серйозний, всі погодились з цим. Товариші стиснули мені руки, я скочив на коня, і ми погналися вузенькими вуличками.
Моє alibi було забезпечено, я був спокійний.
Поспішати таки треба було, бо в темряві я не знайшов би позначеного місця. Поки що все сприяло нам.
Ми виїхали з міста, звернули в ліс, втрапили на стежку і швидко з’їхали в глибочезний яр. Все було так, як казав пріор. Треба було припинити коні, яром не можна було гнатись. Це був не яр, а якесь страшне провалля, мов навмисно утворене для злодійських банд. Ми вже проїхали версти зо дві, сонце схилялось, в лісі сутеніло...
Я загадав Гончаренкові крикнути пугачем. Він крикнув тричі,— ми прислухались,— відповіді не було.
Знов жах вхопив за серце... А шо, як помилились? Хіба ж то один яр в лісі?
Тим часом, що далі їхали, тим гірше ставала стежка, раз по раз дорогу перетинали стовбури сухого дерева, рівчаки, каміння.
Так проїхали ми ще хвилин двадцять; Гончаренко крикнув знову — спинили дихання і слухали... здавалось, самі коні наставили вуха... було тихо... І враз здалеку почулася відповідь... тільки напружене жадобою вухо могло так здалеку піймати її. Пугач! Пугач! Та ми не помилились.
Гора зсунулась з плечей!
Тепер вже ми поїхали спокійніше. Через чверть години почули ми знову пугача, але вже зовсім близько; Гончаренко відповів. Провалля ставало ще вужчим і прикрішим.
— Стій! — почули ми враз чийсь-то тихий голос.
Коні стали. Перед нами, мов з землі, виросла висока постать в киреї. З насуненою на очі відлогою. Я не спостеріг його раніше — так зливалася його темна постать з темним тлом лісу.
— Еммануель,— сказав я.
— Голгофа,— відповів незнайомий.
Відлога зсунулася з його голови, і я побачив темне обличчя, орлиний ніс і чорні, мов виведені одним помахом пензля, брови,— це був воротар кляштору.
— А коні ж де? — запитав я, здивовано оглядаючись навколо.
— Тут,— одказав він,— давайте й ваші коні, треба поспішати, вже сутеніє.
Ми скочили з коней і пішли за воротарем. Яр в цьому місці ніби розгалужувався на дві частини, воротар повернув ліворуч, але ціла гора поламаного дерева й гілля заступила нам дорогу.
— Сюди, сюди! — воротар розсунув кілька гілок, і ми увійшли наче в загороду. Тут, в цій загороді, й стояв шарабан, запряжений парою добрих коней. Ніхто б і не подумав, що вони так близько. За загородою урвище було вже не таке дике, просто перед нами була вузенька дорога, що поволі підіймалася вгору.