Люся простягла руку, поклала її на плече Пилипові:
— Чуєш, уже й картопля готова. Будеш їсти?
Пилип скинувся, глянув на Люсю. За чергування він таки справді добре зголоднів.
— Кажеш, картоплю? Давай! — радо сказав.
І почав чистити гарячу картоплю, перекидаючи її з однієї долоні на другу, хукаючи на неї, щоб швидше охолола. Люся тим часом взялася розплітати і знову заплітати коси. Їй теж хотілося попробувати печеної картоплі, але Люся чомусь подумала, що вона не така голодна, як Пилип, перетерпить. Пилип заходився орудувати щелепами, та, з’ївши дві картоплини, схаменувся і з ляком скрикнув, підвівши очі на Люсю:
— Ой! А ти ж сама чого не їси?
— Ого, не їси! — весело відповіла Люся.— Я аж три картоплини з’їла. А ці тобі залишила.
Хоч Пилип і вчився вже он скільки в школі, але логіки й психології ще не вивчав. Тому й не спитав себе: "А коли ж вона встигла поїсти, що я й не бачив? Може, я заснув, а вона, поки я спав, і поїла?" Далі Пилип, обливаючись холодним потом, мусив би застигнути на хвилину і з переляком спитати себе:
"Що ж це, виходить, я заснув на вахті?! Та це ж ганьба!" Але Пилип про щось подібне не подумав; він і в думці не припускав, що така напасть, як сон, може трапитися з ним. От коли б з Люською, то інша річ. Люська — дівчина, а всі дівчата тільки на язик жваві, а коли’ до діла, то зразу: "Ой, мені страшно, Пилипе!" Пилип з’їв і третю, найбільшу картоплину. Відразу на серці йому стало легше, веселіше.
— А правда ж, Люсько, найкраща картопля — печена! — похвалився він.
— Еге ж,— погодилася Люся, кінчивши заплітати косу.— Аж солодка.
Розділ п’ятий
Про Костя і Сашка всі в радгоспі "Зелене Полісся" говорили: "Оце юні натуралісти так юні натуралісти!" Чому ж про них так говорили? Та тому, що вони з ранку до вечора товклися на експериментальній ділянці. Навіть агроном Хрисанф Іванович був переконаний, що має справу з бездоганними натуралістами.
А насправді було й не зовсім так. Звичайно, хлопці любили порпатися в саду і на городі, але не тільки грядки й щепи були тією принадою, котра тримала їх на ділянці. Цією принадою був ще й курінь. Вони почували себе у ньому робінзонами на зеленому острові. Крім того, могли гратися в які завгодно ігри, і ніхто не стримував їх і не заважав їм.
Кость любив орудувати лопатою, сапкою, пилкою, обпилювачем, розбризкувачем. А Сашко якось на цей бік городньо-садової діяльності звертав мало уваги. Його більше приваблювала теорія питання. Ставши біля Костя, коли той поливав грядки, Сашко казав:
— Ти не отам поливай, а отутечки. Бач, отой кущик вже й жовтіє...
Кость сприймав пораду, поливав кущик і ділився з другом думками:
— Це він і пожовк тому, що, мабуть, ми вчора мало полили його...
Теоретик Сашко відповідав:
Ні, це не тому, а тому, що цьому огірковому кущику бракує калію. Скільки не поливай, а огірок від того зелений не стане.
— А-а, я й забув,— дивувався Кость. І швидко вирішував: — То я цей недогляд виправлю за одну мить! — Він одставляв поливайку, біг до куреня, розгортав паперовий мішок. А Сашко а цей час радив:
— Тільки більше однієї ложки на відро не бери!
Жив з ними на експериментальній ділянці ще вовкодав Білан. Що й цього вовкодава названо Біланом — не дивно. Хлопцям так — аби був білий, то зразу й назвуть Біланом.
Сашків і Костів Білан одрізнявся від експедиційного Білана дуже істотно. По-перше, він був набагато молодший від того Білана, через що здавався тоншим і вищим. І білішим. Чим собака старіший, тим шерсть на ньому все жовтішає і жовтішає, а, чим молодший, тим вона біліша й ніжніша.
Був цей Білан веселий, жартівливий і дуже товариський. Піймає в степу зайченя чи ховрашка, не їсть сам, а хлопцям принесе. Покладе біля ніг, ляже осторонь і чекає своєї пайки. Зайченят хлопці дуже любили, тому Біланові залишалися від них тільки лапки і вуха. Зате з ховрашків хлопці лише шкурки здирали, а м’ясо віддавали Біланові. Певне, саме за це він був їм щиро вдячний.
Четвертою в цьому товаристві була Люба.
Люба приїжджала на гнідому конику і привозила хлопцям чогось споживного з радгоспної кухні: то пирогів з картоплею, то якоїсь такої каші, котрої хлопці до цього й не куштували.
За що ж їх так пригощали? За що їм така шана? А за те, що на експериментальній ділянці огірки поспіли на два тижні раніше, ніж на радгоспних плантаціях, бо хлопці не шкодували ні сили, ні води, ні добрив. Все робили, як агроном Хрисанф Іванович казав. Зате ж як сипнули огірки, так Люба ледь встигала вивозити їх. Сьогодні нарве три кошики, а завтра вже готові інші три кошики, а кошики такі, що в кожен по троє-четверо відер влазить!
Звичайно, хлопці допомагали Любі. Працювати їм з нею було гарно насамперед тому, що вона була моторна, і упоравшись з першим відром, розгиналася і казала:
— Ти, Сашко, як теоретик, танцювати не вмієш, давай я тебе навчу.
Або:
— А знаєте, хлопці, що два хлопці завжди дурніші, ніж одна дівчина...
— Е, яка хитра,— відповідав на це теоретик Сашко.— Це ти тут на язик така розумна, а в класі біля дошки — не дуже!
— І біля дошки, і в класі, і де завгодно,— говорила з викликом Люба,— я вас розіб’ю, як сама схочу. Ось я вам зараз доведу, що одна дівчина більша ударниця, ніж вас двоє. Заходьте на грядку!
У Люби були якісь незвичайні пальці, і не тільки на правій, а й на лівій руці. Вони не рухалися, а літали, наче метелики, і угнатися за ними не було ніякої змоги. Поки хлопці зривали по одному огірку, вона у відро вкидала двома руками п’ять.
Бачачи свою неминучу поразку, теоретик Сашко казав:
— Е, коли так швидко пальцями ворушити, то звісно...
Та ось Люба поїхала і повернеться аж ввечері. Полоття хлопці закінчили ще вчора, поливати вдень нічого не можна, бо ж усе погорить... А день літній, як рік! Треба не тільки прожити його, а заповнити подіями по вінця.
Що ж робити? Е, не турбуйтеся, хлопці придумають.
Підвівшись від грядки і розігнувши спину, Сашко промовив:
— А знаєш що? Давай у Петрів байрак рушимо. Це ж коли ми туди ходили?!
У Костя, до якого було звернене це запитання, заблискотіли очі:
— Давай!
І ось Кость та Сашко дорвалися до Петрового байрака.