— Правду,— відповів Григорій Савич.— Може, й ти з нами?
— Та хіба ж можна дома залишитися, коли тут і Пилип, і Куприк, і Хома, ще й Оля!
Другим зайцем, котрого з одного пострілу вбив Пилип, був Григорій Савич, бо Пилип тільки ж удавав, що не слухає, а насправді слухав! Слухав жадібно, все чув і, запам’ятав: по очах видно! Григорію Савичу одлягло від серця. Коли він змусив такого хлопця, як Пилип, слухати, то, виходить, не такий він уже безталанний педагог!
Вголос Григорій Савич сказав так:
— Отож і збирайтеся в похід.
Розділ третій
В поході Явтух чвалав за загоном, мирно пощипуючи травицю. На спині він ніс два копійки з продуктами, палатками, посудом і ще відкритий довгастий кошик; сюди мандрівники скидали все придатне для палива.
Люся перев’язала праве вухо Явтухові червоною стрічкою, а хлопці причепили йому до хвоста жменю торішніх реп’яшків. Стрічка так і залишилася до вечора, а реп’яхи Явтух збив, мазнувши хвостом по щоці Тимофія, коли той, одставши від товариства, загавився. Щока в Тимофія почервоніла, реп’яшки покотилися на землю, а Явтух, мов нічого не сталося, чмихнув і, ворушачи верхньою губою, потягся до шпоришу.
Але цю подію не можна вважати за пригоду, і про неї ми б не згадали, коли б Явтух згодом не викинув нового фокуса.
Експедиція отаборилася, і юні мандрівники розпочали готуватися до вечері. Явтух, збувшися своєї поклажі, спочатку ліг на траву, покачався донесхочу, а тоді підвівся і рушив попасом по стежці над пшеницями.
— Хай підживиться,— сказав Хома і взявся за ножа, бо йому випало чистити картоплю. Взагалі всі роботи були розподілені між учасниками походу. Тут не було ні матерів, ні бабусь, ні старших сестер, так що й розводити вогонь, і чистити картоплю, і носити воду мусили самі мандрівники.
Отож всі поринули в роботу. Все йшло злагоджено й швидко, бо хлопці й дівчата були голодні. Тимофій з нетерплячки аж взявся гризти свіжу вербову цурку, котру Пилип ще вдень підібрав на дорозі. Верба, з якої зроблено цурку, була молода, сік мала свіжий; він був трохи гіркуватий, зате приємний. Навтішавшися, Тимофій сказав Куприкові:
— Ох і гарна ж!
— Еге? — недовірливо спитав Куприк і собі простяг руку: — Дай і я покуштую.
І тільки він взяв у рота скіпочку з тієї самої цурки, як погляд його упав на стежку, і він побачив таку картину.
Хитрий Явтух, спостерігши, що всі члени експедиції заклопотані своїми справами, завернув із стежки, де йому належало пастися, і опинився в пшениці. Пшениця була зелена, густа, лоскотала Явтухові у носі і весело хрумкотіла у нього на зубах.
Світило і гріло передвечірнє сонечко, повівав ніжний, пестливий вітрець, десь били перепели, кигикали степові чайки, бутів трактор і мекало забуте серед степу козеня.
Бредучи по пшениці, Явтух замріявся: "От наїмся досхочу, потім нап’юся і як приляжу отам у долинці, то до ранку пролежу". Захопивши жмут зілля у рот, він стис щелепи, придавив зелені стебла зубами, відчуваючи, як теплий солодкий сік розтікається по язику. І тільки він так зробив, як біля нього щось, шелеснуло. Явтух, мов прокинувшись із забуття, кинув оком у той бік.
Коло нього стояв Білан, отой здоровенний вовкодав, біля якого Явтух завжди почував себе спокійно й безпечно. Ця близькість приємно зворушила Явтуха, і він, нашвидку проковтнувши снопок зелені, кивнув по-приятельському Біланові головою; водночас одганяючи настирливу муху.
Але Білан наче й не помітив цього. Він неквапливо наблизився до Явтуха, всунув у рот його вухо (оте, що з червоною Люсиною стрічечкою), злегка стис зуби і мотнув головою, виштовхуючи Явтуха з пшениці на стежку. Явтух спочатку злякався, але, відчувши, що зуби не кусаються, почав дивуватися, а потім обурюватися. Коли б він умів говорити, то неодмінно гукнув би сердито: "Чого ти прив’яз, чого тобі треба? Одчепися, кажу тобі!" Але Явтух розмовляти не вмів, він тільки крутнув головою, намагаючись визволити з полону своє вухо. Білан вуха не випустив, а, навпаки, сильніше стис його зубами. Зуби у Білана були великі, гострі, і Явтух, відчувши це, заспокоївся. Тоді Білан почав збивати його з пшениці на стежку. Отак і рушили: попереду осел, а трохи збоку Білан, виводячи з шкоди свого чотириногого приятеля.
Цю картину і спостеріг Куприк. Спочатку сам дивився, потім не стримався, гукнув:
— Гляньте, що Білан з Явтухом виробляє!
І всі, одірвавшися від роботи, глянули, куди показав Куприк.
Це був той момент, коли Білан і Явтух з приданих до експедиції чотириногих перетворилися на зрозумілих і близьких членів колективу. Бо Пилип сказав:
— Ви тільки гляньте на Білана! Ох же й розумний!
— Еге ж,— підтакнув і Хома.— Він усе розуміє! — і піднесено закінчив, спрямовуючи тепер свою репліку до Явтуха.— Гляньте який. Виходити з шкоди виходить, а жмут пшениці на ходу вхопив!
Коли Явтух знову утвердився на стежці, а Білан повернувся до гурту, Куприк наблизився до нього і за всіх сказав:
— Молодець, Білане! — і підніс йому на долоні свіжоздохле мишеня, яке накрив панамкою годину тому край дороги і яке беріг у кишені невідомо для чого.
Білан крутнув хвостом, вдячно глянув на Куприка і, взявши делікатно мишеня в зуби, проковтнув його, як школяр шоколадну цукерку.
Ця пригода стала темою для розмови. Тим часом заклекотіла каша, покотилася слинка, всі дружно попідсувалися до тарілок. Тільки Женька ніяк де міг справитися з денним записом у журналі.
Він морщив лоба, брався рукою за вухо, мов на диктанті в класі, кусав губи, нарешті, зважився і записав:
"Щоб і в нас було, як у них".
Та й поставив крапку.
Запис цей він прочитав уголос, і, почувши його, Хома скрикнув:
— Ні, щоб вдвічі краще, ніж у них!
— Ух же ж й здорово в тебе вийшло! — гукнув Пилип.— Коротко і ясно.
— І зовсім не ясно,— протягла своїм тоненьким голоском Люся.— Що це воно значить: "Щоб і в нас було, як у них"?
Хто ж вона, ця Люся?
Спробуємо намалювати її портрет.
Довгонога, перерізана в стані тоненьким пояском, мов оса. Плаття на ній було червоне в білий горошок, з прямокутним вирізом для шиї. Ніс облізлий, хоч і не так, як у Пилипа та Хоми. Ноги загорілі, аж коричневі. Ходила вона боса, сандалії ж носила в рюкзаку на той випадок, коли доведеться зайти у якесь село. Щодо очей, то вони в Люсі були карі. Руки мала тонюсінькі, чіпкі. Рук цих хлопці боялися ще з третього класу, бо Люся хоч кулаками битися і не вміла, як Женька, так зате вміла дряпатися. Не один хлопець потім, уже дома, коли його запитували: "Хто це тебе розписав?", брався брехати: "Та це я біг між кущами, то недоглядів, а хмілина й протяглася по лобі й по щоці".